Але Кукурузо на це нічого не відповів.
І знову ми стоїмо й мовчимо.
— Ну так що? Давай їдь уже! — не витримує нарешті Кукурузо.
— А ти що, поспішаєш? — кажу я.
— Та нє, я нічого, але взагалі... Тобі ж додому треба. Хлопці, мабуть, у футбола зараз на вигоні гуляють.
— Та! — махаю рукою. Мовляв, не потрібні мені ні футбол, ні хлопці. А сам думаю: "Невже оце Кукурузо ніколи в футбола більше не гулятиме? От бідний хлопець!" І так мені його жаль стало! Такий же він воротар добрий був! Справжній Лев Яшин міг з нього вирости.
Зітхнув я, поліз у кишеню і витяг свого складаного ножика.
— На, — кажу, — тобі пригодиться Ти ж знаєш, який це ножик. Як бритва. Такого ні в кого нема. А в тебе якийсь чепелик.
Кукурузо аж почервонів із задоволення. Він завжди заздрив мені через оцей ножик і мінятися не раз пропонував, та я не хотів Але тепер хай йому буде, раз він у футбола не гулятиме і в самотності житиме.
Я ще раз ліхнув, поліз у другу кишеню і дістав коробочку з-під сірників. Там лежали гачки для удочок, які подарував мені батько. Прекрасні гачки! Ціле багатство длл рибалки. І маленькі — на верховодок, пліток та карасів, і більшенькі — на йоршів, окунів та лящів; і великі — на щупаків, линів, коропів. І зовсім великі — трійчасті — на сомів та іншого риб'ячого звіра.
— Лови, — кажу, — на здоров'я. Рибою ти тепер забезпечений. Тільки знаєш, як я до тебе колись приїду, то й мені даси половити. Дуже я звик до цих гачків.
Чого я так сказав — не знаю. Я ж ще й разу не ловив ними. Мабуть, усе-таки шкода мені було тих гачків. Навіть більше, ніж ножика. Кукурузо відчув це:
— Та нащо. Не треба. В мене ж єсть.
Але не міг відірвати захоплених очей від коробочки. Хіба стане в людини сили відмовитися од такого подарунка? Ні, не шкода мені гачків! Кукурузо ж лишається на безлюдному острові сам один, як отой зуб у роті діда Салимона І ніхто його більше не побачить. Навіть листа йому написати не можна. Авжеж, не можна. У нього ж нема адреси. У всіх людей на світі є адреси, а в нього немає. Ця несподівана думка схвилювала мене.
— Слухай, — кажу, — так не можна. Виходить, у тебе тепер немає адреси.
— Ну то що?
— Як — "ну то що"? Адреси немає, розумієш! Виходить, ніби ти взагалі не живеш на світі.
— А що ж я можу зробити? — розгубився Кукурузо.
— Треба негайно якось назвати острів. Буде назва, тоді й адреса буде.
— Давай. Я хіба що — проти? А як?
— Хіба я знаю? Острови по-різному називаються. Острів імені Врангеля, острів Мадагаскар, острів Таймир. Ні, то, здається, півострів. Ну, як-небудь так.
— Ну, хай буде острів Мадагаскар. Гарна назва. Мені подобається.
— Так уже ж е Мадагаскар. Треба, щоб така назва, якої ще нема.
Кукурузо задумався. Довго ворушив губами, мабуть, перебираючи в умі назви. Потім сказав:
— А знаєш що — хай буде імені Переекзаменовки. Переекзаменовка мене сюди привела, і хай буде імені отої клятої переекзаменовки. Такої назви ще нема — ручаюсь.
Я не став сперечатися. Так на карті світу (хоч про це ще ніхто не знав) з'явилася нова географічна назва — острів Переекзаменовки. Хтозна, може, колись у майбутнь'ому школярі навіть вчитимуть про це на уроці. "Острів Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провів у самотності майже тридцять років учень п'ятого класу Робінзон Кукурузо". І якийсь телепень одержить двійку за те, що не знатиме цього.
— Не дрейф, Робінзоне, все буде гаразд, — бадьоро сказав я. — На такому острові не те що двадцять вісім — сто років прожити можна Аби риба клювала.
— Я теж так думаю.
— Ну, прощай!
— Прощай.
Я кинув у човен Собакевича,сів сам.
Кукурузо раптом зітхнув і тихо сказав:
— Ти пробач мені, Павлушо, що я позаторік тебе при всіх у калюжу пхнув. Пробач.
Я теж зітхнув і сказав:
— І ти пробач, що я тоді, пам'ятаєш, твого картуза на вербу закинув. І взагалі пробач, коли що не так.
— Прощай! — сказав Кукурузо.
— Прощай! — сказав я і одіпхнувся нарешті од берега.
Останній зв'язок Робінзона Кукурузо з людьми обірвався Він лишився один на безлюдному острові.
Тепер навіть якби він і схотів повернутися додому, він би не змп цього зробити сам, без сторонньої допомоги. Бо в нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнів неможливо — потонеш, як сліпе кошеня.
Я пропонував, щоб він залишив собі нашого "підводного" (ми ж будь-яким човном могли скористатися для переправи на острів), але він категорично відмовився.
— Це несерйозно, — сказав він. — Це було б ніби якась прогулянка: набридло — вернувся. Якби у Робінзона був транспорт — чорта лисого він сидів би так довго один на острові! Не, треба по-справжньому. Ніяких човнів, ніякої можливості повернутися.
Героїчна був людина Робінзон Кукурузо.
РОЗДІЛ XV
Перший день на острові імені Переекзаменовки. Розділ, розказаний Робінзоном Кукурузо своєму другу і однокласнику Павлуші
Так-от як одштовхнувся ти ото від берега і поїхав, і як зник уже за очеретом, тільки жмурки на воді від човна лишилися то така тиша раптом настала — ніколи я такої тиші не чув (навіть тоді, коли вуха мені після першого з берданки пострілу позакладало). Стою я й не дихаю, мов закам'янів. Тиша-тиша.. І тільки небо, здається, дзвенить, — ніби величезною голубою мискою мене накрито. І я під тією мискою один, мов мишеня під ситом, і діваться нікуди.
Стою я і, що робити, не знаю. І поспішати мені не треба, і робити нічого. Хоч стій, хоч через голову перекидайся — все одно. Ніхто не бачить, нікому до цього нема діла.
Погано мені було. І головне, ота клята думка, що сам я звідси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево — нічого не допоможе. Я б не знаю, що робив, якби не відчув раптом, що хочу їсти. Ти пам'ятаєш, я так хвилювався і поспішав, що дома добре й не поснідав. Це одразу мене до тями привело. Харчів я вирішив поки що не чіпати — хто там зна, що воно далі буде. Вирішив наловити риби. Вибрав місцину підходящу, розмотав удочки, наживив, закинув. Жду. Сиджу, на поплавці дивлюсь і жду. Жду, жду, жду... Поплавці — ані шелесь. Не ворухнуться навіть. Не клює. Я вже й плював на черв'яків, і міняв їх, і з місця на місце переходив — нема кльову й квит. А голод мене дедалі дужче розбирає. Сиджу я, слину ковтаю і шепочу: "Клюйте, рибоньки! Клюйте, будь ласка! Я ж їсти хочу". А поплавці, мов цвяхи з дошки, — стирчать собі просто з води і все. Нема риби. Плаває мій сніданок під водою і ніяк його не дістанеш. Нервую я, раз у раз вудочки смикаю, та тільки черв'яки на гачках витягаю. Хоч самих черв яків їж. Тьху!