Тореадори з Васюківки

Страница 135 из 137

Нестайко Всеволод

Третім виступить Карафолька і прочитає... вірша. Влас норучно складеного вірша. Це було для всіх нас страшенною несподіванкою. Ми ніколи й гадки не мали, що Карафолька може скласти вірша. А він раптом...

Створював свого вірша Карафолька рівно стільки, скільки господь бог землю — шість днів.

Та, на мою думку, наслідки були значно гірші. Хоча дівчаткам вірш дуже сподобався, особливо останні рядки:

Ми вас дуже по справжньому любимо,

і ніколи ми вас не забудемо.

Ми з Павлушею, як спеціалісти, вважали, що вірш Карафольчин, або, як він його сам, червоніючи, називав — "мадригал", потребує ще серйозної авторської доробки. По-перше, такі, наприклад, рядки, як:

Ви навчили любити нас префікси,

Корені слів, закінчення й суфікси.

Окрім того, що з художнього боку це було не дуже здорово, це було ще й брехнею, бо із здоровим глуздом людина не може любити префікси й суфікси.

По-друге (і це головне!), "мадригал" був безособовий і неконкретний — у ньому жодного разу Галина Сидорівна не називалася на ім'я.

Карафолька почав бити себе в груди і присягатися, що він дуже старався, але в нього нічого не вийшло.

Не ставала Галина Сидорівна у рядок, хоч ти лусни! Якби вона булат; скажімо, Ганна Іванівна (як Гребенючка), то все дуже просто: "Дорога наша Ганно Іванівно!", "Ми вас любимо, Ганно Іванівно!", "Не забудемо Ганну Іванівну...". Але називати її Ганною Іванівною, коли вона Галина Сидорівна, було б нетактовно.

А "Дорога наша Галино Сидорівно" ну не читалось аж ніяк. То вже були не вірші, а чистісінька проза. Тому й довелось обмежитися безособовим: "Дорога і любима учителько!"

Це так доводив Карафолька. Але ми з Павлушею заперечили, що справжній поет тим і відрізняється від графомана, що вміє долати творчі труднощі.

Карафолька густо почервонів і похилив голову. Але тут на нас усі затюкали, і ми змушені були визнати, що так, звичайно, вірш можна читати, бо це ж не для друку, а просто, а якби для друку, тоді інша річ...

На завершення урочистого прощання Антончик Мацієвський сфотографує Галину Сидорівну з усім класом.

І ми подаруємо їй цю фотографію з хвилюючим написом і всі-всі розпишемося.

Отак придумала наша комісія.

Ну що ж, для офіційного прощання цілком задовільно.

Всі з цим погодилися.

І розійшлись.

А о пів на другу зустрілися знову.

Надзвичайно святкові, гарно вбрані, чистенькі, з величезними букетами квітів, ми в урочистому мовчанні пройшли по килиму-доріжці за свої парти, сіли й почали чекати.

Наш друг восьмикласник Вовка Маруня бездоганно організував "службу безпеки", і ми були спокійні, що цікава пацанва не зіпсує нам справи. Бо то такий нахабний народ, що пообліплював би всі вікна, почав би хихикати і гогокати і все б зірвав. Вовка розставив пости і блокував усі входи і виходи.

Хвилин з десять ми сиділи й мовчали.

І це наше мовчання було якоюсь наче увертюрою до всього того, що мало відбутися. Ми настроювались на серйозний лад. Ми згадували все, що пережили разом з Галиною Сидорівною за ці сім довгих років. Вона була нашою першою вчителькою, коли ми прийшли до школи у перший клас. А ми були її першими учнями. Вона тільки закінчила тоді одинадцять класів (тоді були школи-одинадцятирічки) і перший рік почала вчителювати в молодших класах. Вона вчила нас і вчилася сама — заочно у педінституті. Ми закінчили п'ять класів, а вона педінститут. Ми складали перший у своєму житті екзамен, а вона — державні іспити. І з учительки молодших класів вона стала викладачем української мови і літератури. І продовжувала нас учити. І довела до восьмого класу. Ми думали, що і в восьмому класі вона буде, і в дев'ятому, і в десятому. Аякже! І от... Це якось просто не вкладалося в голові. Невже вона більше не буде "нашою вчителькою! Ніколи більше не ввійде в клас легкою й швидкою ходою, не кине журнал на стіл, не спитає дзвінко, як завжди, одне й те саме: "Ну, хто з вас не приготував на сьогодні завдання.? Признавайтесь!" Після цього запитання я майже завжди лягав грудьми на парту, ховаючись за спину Стьопи Карафольки, що сидів переді мною. Але вона завжди помічала це і казала: "Рень, до дошки!" І я підводився червоний як мак і, зітхаючи, плентався до дошки... Невже цього не буде ніколи?!

Ні-ко-ли! Чи не вперше в житті це безжальне слово так вразило мене!.. Серце моє стиснулося...

У коридорі — знайомі легкі й швидкі кроки. Я не знаю, як це вийшло, але враз ми всі, мов по команді, не змовляючись, підхопились і встали ще до того, як вона зайшла. Домовленості зарані про це не було. І коли вона рвучко, як завжди, розчинила двері, ми вже стояли за партами з букетами в руках, — нерухомо як укопані.

Але вона не зразу розчинила двері.

Ні.

Ми чули, як вона підійшла, спинилася перед дверима. І якусь хвилю стояла, не наважуючись зайти. Вона стояла там, а ми стояли тут. І це була мить, яку важко передати... І от двері розчахнулися, і вона завмерла на порозі. Вона повільно обвела нас усіх поглядом, — здається, зазирнула кожному в очі. І мовчки простягнула до нас руки — наче хотіла всіх разом обняти.

Губи в неї тремтіли, підборіддя тремтіло, вона часто-часто кліпала очима. І тут ми помітили, що вона... плаче... Що тут знялося! Буря!

Дівчатка враз голосно заревли, і кинулися до неї, і обхопили, обліпили її з усіх боків, і почали цілувати, плачучи.

А ми, хлопці, як по команді, повернули голови й стали дивитися у вікно, кривлячись і кусаючи губи. І ковтали і ніяк не могли проковтнути щось туге, що ніби застряло у горлі.

Який тут міг бути художній виступ Гребенючки, і художньо-гумористичний виступ Колі Кагарлицького, не кажучи вже про Карафольчин "мадригал"?

Усе суньголов полетіло к бісовому батьку! А потім ми вийшли зі школи і, згуртувавшись табунцем навколо Галини Сидорівни, пішли на річку, а тоді в поле, а тоді до лісу... І ходили так довго-довго, до самісінького вечора. І майже нічого не говорили, просто отак ходили разом і не хотіли розлучатися. А тоді в лісі посідали на галявині кружка навколо неї і співали пісень. Довго-довго... І ніхто не викрикував, як то буває, всі дуже старалися, і виходило так гарно, як ніколи. І пісні вибирали всі ліричні, мелодійні, що хапали за душу. І в дівчат по щоках текли сльози, та й не тільки в дівчат... І ніхто не ховався, бо чого ж ховатися, як пісня бере за душу. А на другий день було весілля. Ну, що вам сказати?