Мотоцикл так різко зупинивсь, що я ткнувся носом офіцерові в спину. Ми були на великій галявині перед високою дерев'яною, як ото на щосе при в'їзді в новий район, аркою, прикрашеною вгорі прапорцями Але на відміну від районної арку перекривав унизу смугастий шлагбаум, як на залізничному переїзді, і стояла будка з вартовим.
— Пропускай! Лазутчика везу, — наказав офіцер вартовому. Той підняв шлагбаум, і ми в'їхали на територію табору.
"Лазутчика везу", — значить, доведеться-таки кудись лізти.
Ми їхали (тепер уже повільно) чистенькою, всипаною білим пісочком доріжкою, обабіч якої стояли вряд брезентові палатки, точнісінько, як у піонерському таборі.
І навіть червоні гасла на диктових транспарантах, що виструнчилися вздовж доріжки, були схожі на піонерські:
"Равняйся на отличников боевой и политической подготовки'", "Тяжело в учении — легко в бою!", "Стрелять только на хорошо и отлично!"
"Виходить, солдати — такі ж самі школярі, тільки дорослі, — подумав я. — Невже ж ото людина все своє життя мусить учитися, думати про оцінки і рівнятися на відмінників? А я так мріяв закінчити школу і назавжди позакидати всі підручники на найвищу вербу, щоб і не бачити їх. Дзуськи! Виходить, тільки й життя, поки без штанів бігаєш і грамоти не знаєш. А як пішов до школи — кінець, гимбель! Запрігся на всеньке життя у двієчники..."
— Клас тактики, — не обертаючись, сказав офіцер. Ми проїздили повз майданчик, де були вкопані ряди довгих лавок, як у літньому кінотеатрі, тільки замість екрана на дереві висіла чорна шкільна дошка.
— Спортплощадка. "Смуга перешкод", да, — знову, не обертаючись, сказав офіцер.
"Спортплощадка" була велика, там і футбольне поле, і волейбольний майданчик, і турнік, і коні, і величезна шибениця з жердиною, канатом, кільцями і похилою драбиною (щоб на руках підніматися). А те, що він назвав "смуга перешкод", то був комплекс різних перешкод: колода, яма з водою, високий паркан, низенька дротяна загорожа, під якою на пузі пролазити, тощо. Це мені сподобалося. Це, мабуть, цікаво. Добре було б спробувати... А втім, може, мені зараз доведеться таку "смугу перешкод" долати, що це — дитячі іграшки?!
— Артилерійський парк, да, — мотоцикл притишив хід біля величезного загону, земля в якому була переорана колесами важких машин, гармат і гусеницями тягачів. Але зараз ні гармат, ні тягачів не було. Тільки в глибині під навісом стояло кілька видовжених, приземкуватих бронемашин і якихось високих грузовиків з будками. Та окремо, під іншим навісом, стояло кілька восьмиколісних машин із скошеними вниз, як у човнів, носами.
— А то що таке?
Я тицьнув рукою в бік отих восьмиколісних машин із скошеними носами.
— Бронетранспортери-амфібії. Для подолання водних рубежів, да, і для висадки десантів Зрозумів?
— Зрозумів.
Він говорив ламаною, мішаною мовою — половина слів українських, половина російських. Мабуть, йому було важко, але все-таки він намагався говорити по-українському, і це виходило у нього якось симпатично.
І оте своє "да" майже після кожного слова він вимовляв з особливою співучою кавказькою інтонацією, і воно не дратувало, а навпаки, теж було якесь симпатичне.
Ми проїхали трохи далі. Біля довгого дерев'яного барака він сказав:
— А це їдальня.
Перед їдальнею стояла вантажна машина, ззаду до якої було причеплено щось схоже на гармату, націлену дулом у небо. Я вже знав, що це таке. А колись ми з хлопцями не знали і довго сперечалися.
Антончик Маціевський казав, що то гаубиця, Вася Деркач запевняв, що міномет, а Карафолька доводив, що секретна ракетна зброя останнього зразка. А виявилося, що то похідна кухня.
— Ну що, подобається тут у нас, да? — спитав офіцер.
— Ага, — сказав я.
— Ти в якому класі?
— У сьомому.
— Значить, через чотири роки... Ну, все, поїхали, да .
Він розвернув мотоцикл і дав газ. І за хвилину ми знову були біля арки. Вартовий підняв шлагбаум, і ми рвонули "генеральською" дорогою назад до дота.
"Оце все? — розчаровано дивувавсь я. — Чи, може, так задумано — спершу просто ознайомлення з територією табору, а потім... Чи, може... чи, може, я їм... не підійшов?"
Мені стало дуже гірко від цієї думки.
Ми під'їхали до доту. Стали. Якийсь час я ще сидів, тримаючись за його гімнастерку. В мене ще лишалися краплини надії, що це ще не все. Він повернув до мене обличчя і усміхнувся.
— Мені злазити? — тихо спитав я.
— Да, дорогий друже, — сказав він.
Я важко перевалив через сідло ногу й зліз.
Він знову усміхнувся.
— Да, будьмо знайомі — старший лейтенант Пайчадзе, — він простягнув мені руку. — До речі, скажу тобі по секрету, да, у нас у штабі була розмова, щоб узяти шефство над вашою школою, да. Підняти військово-спортивну роботу серед старшокласників. Га? Будемо запрошувати до себе, да, знайомити з матеріальною частиною, з бойовою технікою. Треба готувати з вас хороших воїнів, да. Вірно я кажу, га?
Ні, щось він не те каже... Невже я йому не сподобався, невже не підійшов? Я допитливо глянув на нього довгим поглядом і наважився.
— Ви, може, думаєте, що когось кращого знайдете? — я зневажливо хмикнув. — Навряд. Хіба що Павлуша, може... Але...
Він пипьно глянув на мене і сказав:
— Думаю, що ти хороший хлопець, да... Але не розумно, про що ти говориш...
Кров кинулася мені в обличчя. Нащо я сказав?! Ет!
— Нічого, це я просто так... Спасибі! До побачення! — Я швидко скочив на Вороного і крутонув педалі. Від'їжджаючи, чув, як Митя Іванов промовив:
— Дивний хлопець, правда!
Пайчадзе щось відповів — я вже не чув.
Тьху! Як паршиво вийшло!
Якщо вони справді нічого не знають про лист, то вони точно думають, що я цілковитий дурень або пришелепуватий.
А якщо... Тоді ще гірше. Виходить, я їм таки не підійшов .
Але чому в листі було сказано про амбразуру, про інструкції? Для чого? Невже просто так? Навряд.
І, здається, в того офіцера, що передавав мені листа, таки не було вусиків. Я їх запам'ятав би.
Тоді, може, і Пайчадзе, і Іванов просто не в курсі справи? Коли проводиться секретна операція, про неї знає дуже обмежена кількість людей, навіть серед своїх. Це закон. Слава богу, кінофільмів таких я надивився, та й книжок прочитав — будь здоров!