Тореадори з Васюківки (2004)

Страница 6 из 137

Нестайко Всеволод

Знов зозулi чути голос в лiсi,

Ластiвки гнiздечко звили в стрiсi,

А вiвчар жене отару плаєм,

Тьохнув пiсню соловей за гаєм.

Ще б пак! Ну де ви бачили, щоб люди їхали компанiєю на машинi i не спiвали? Так не буває. Коли вiд швидкостi вiтер свистить у вухах, коли дорога з шурхотом намотується на колеса i зустрiчнi машини мимо тiльки — гух! гух! гух! — пiсня сама виривається з грудей.

В хорi вирiзнявся дзвiнкий соловейковий голос Галини Сидорiвни. Ми уявляли собi, як вона стоїть, спершись на кабiну, обличчям до учнiв, i диригує. I вiтер куйовдить її чорнi, як вороняче крило, кучерi, а вона бiлозубо смiється, спiваючи. А дiвчатка в захопленнi дивляться на неї; бо вважають, що вона дуже гарна, "ну прямо красуня"…

Всюди буйно квiтне черемшина,

Мов до шлюбу вбралася калина…

Хiба втерпиш, коли всi-спiвають! I ми з Явою ("А, все одно не почують у такому хорi!") затягли на все горло:

Вiвчаря в садочку,

В тихому куточку

Жде дiвчина, жде.

Ех, хороше! Як спiваєш у хорi, то здається, нiби саме завдяки тобi так гарно i злагоджено виходить.

I раптом… Ми так захопились, що навiть не вiдчули того моменту, коли всi враз припинили спiв. Як потiм з'ясувалося, у цей час машина проїздила пiд вербою, що звiсила над шосе свої вiти. Всi в кузовi попригинались, i пiсня вмить увiрвалася. А ми ж були пiд стiльцями, i ми ж не знали цього… I ми продовжували тягнути, як два баранцi:

Жде-ге-е дшчина, жде-ге-е…

I сердите вчительчине: "Ану, вилазьте!" — було для нас, як грiм з ясного неба.

Скуйовдженi й пожмаканi вилiзли ми з-пiд стiльцiв.

— Ех ви! — презирливо сказала Галина Сидорiвна. — Я думала, що ви хоч благороднi хлопцi. А ви "зайцями", обдуривши мене… Як… як шпигуни якiсь, фу!

Я побачив, як сiпнувся, аж пiдскочив Ява. Та й у мене все усерединi попереверталося догори дригом. Нас! Нас назвать шпигунами! Нас, якi… Ех!

— Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна, — сказав Бурмило.

"Подаруночок вiд нiмцiв… Якiсть бронебiйна!.." Ми з Явою так глянули на нього, що якби можна було поглядом спалити людину, то вiд Бурмила лишилася б тiльки жменька попелу. Точно!

— Вас треба було б негайно одвезти назад додому або ж висадити прямо тут, у полi, — сказала Галина Сидорiвна. — Я не зроблю цього тiльки тому, що ми вiд'їхали вже тридцять кiлометрiв i не маємо права затримуватися. Ви поїдете з нами. Але знайте — весь колектив зневажає i засуджує вас за негiдну поведiнку.

Ми звели очi — колектив дивився на нас весело й усмiхнене. У колективу був гарний настрiй.

Колектив хотiв спiвати.

Ми опустили голови i сказали:

— Ми бiльше не будемо…

Колектив посунувся, i ми сiли. I одразу, як по командi, в небо знову злетiла пiсня:

Йшла вона в садок повз осокори-и,

Задивилась на високi гори-и…

Ми з Явою намагалися перекричати всiх — так старалися.

Довго ми їхали — геть усi пiснi, якi знали, проспiвали по кiлька разiв. Тричi зупинялися їсти.

Аж от нарештi довжелезний мiст через широченний Днiпро. А по той бiк — високий берег, i дзвiниця виблискує золотою банею на горi, а поряд ще золотi банi купчаться — лавра, а за нею стирчить у небо величезна телевiзiйна вишка, i громадяться, налiзаючи один на одного, будинки — великi, багатоповерховi… Київ! Приїхали.

Гарне мiсто Київ! Гарнiше вiд Пирятина, вiд Крижополя, вiд Жмеринки — вiд усiх мiст, якi я бачив.

Столиця!

— Значить, так, — говорить Галина Сидорiвна. — Машину ми залишаємо бiля Палацу пiонерiв i одразу на метро. •Згода?

— Гурря-а-а! — закричали всi. Цiлу останню чверть у нашому п'ятому "Б" тiльки й балачок було що про метро. Чомусь з усiх київських див нас найбiльше цiкавило метро.

А тепер усi враз збуджено загомонiли: "метро", "метра", "метром", "на метрi"…

Усi, крiм мене i Яви. Ми стурбовано перезиралися. Адже нам треба було обов'язково простежити, що куплятимуть у Києвi Книш i Бурмило. Заради цього ми ладнi були на будьякi жертви. Але… — невже ми не побачимо метро через них?

Та коли ми пiд'їхали до Палацу пiонерiв i злiзли з машини i Галина Сидорiвна засокорiла, гуртуючи нас навколо себе: "Дивiться, щоб нiхто не залишився, щоб нiхто не загубився!" — Книш, пiдiйшовши до неї, сказав:

— Ми теж з вами на метро. На Хрещатик хочем з'їздить. Краму купить деякого…

Я пхнув Яву лiктем пiд бiк — порядок! Гусячим табунцем почалапали ми вулицею. I от — метро. Ну, я вам скажу, це шту-у-ка! Казка! Наукова фантастика!

Голубi поїзди мчать у тунелi швидше за вiтер. У пiдземних залах свiтлiше, нiж удень на вигонi. Кожна станцiя мов театр.

Та найголовнiше — ескалатори, отi чудеснi сходи. А втiм, хiба можна сказати — сходи? Звичайнi сходи стоять, i ти по них сунешся. А тут навпаки — ти стоїш, а сходи сунуться.

Ми з Явою як ступили на ескалатор, так аж поприсiдали вiд захоплення. Оце да! Пiднiмаєшся по сходах угору, опускаєшся вниз i жодною ногою навiть не дригнеш. Навiть можеш одну ногу догори задерти або сiсти можеш навiть — i все одно сунешся.

Нам би таку драбину на горище, де мати сушню ховав. Або на ту гору, з якої ми взимку на санчатах з'їжджаємо. Прекрасна штука ескалатор!

От якби завжди можна було стежити за рiзними пiдозрiлими шпигунами у метро на ескалаторi! Дуж-же зручно i приємно! Стоїш собi i тiльки — зирк! — нищечком скоса. I нiкуди вiн, голубчичок, не дiнеться вiд тебе, нiкуди вбiк не шугоне, бо внизу сидить така собi тьотя i дивиться i весь час говорить у радiо: "Граждане пасажири! Бiгти по ескалатору не дозволяється! Сiдати не дозволяється! Ставити речi не дозволяється!.."

Доїхали ми гарненько донизу, сiли у голубий поїзд. "Наступна станцiя — Хрещатик!" — буркотнув хтось по радiо. Дверi — клац.

Гур-гур — поїхали. Бачимо, Книш i Бурмило бiля дверей туляться. Ми й собi — до дверей, тiльки до iнших (для конспiрацiї). Не встигли опам'ятатися — стоп! Дверi розчинилися — станцiя "Хрещатик". Ми у дверi — шмиг) Дверi за нами — клац! I нашi всi тiльки мелькнули у вiкнi. Нiхто й помiтити не встиг, як ми вискочили. Там усе це на зупинках робиться блискавично — не то що в поїздi або на пароплавi.

I от ми уже назирцi, ховаючись мiж людей, за Книшем i Бурмилом. Вихопилися вони з метро на Хрещатик, перейшли на той бiк, пiрнули у пiдземний перехiд, вийшли з переходу i прямо у магазин "Динамо". Ми — за ними. Сховалися за здоровеннецький, аж до стелi, снiп iз бамбукових вудлищ, причаїлись, зиримо.