Проскочив я повз вiдчинену хвiртку, щоб не помiтив мене дiд (а то ще, чого доброго, питати почне!).
"А може, не приїде Книш? Захворiє абощо. Всяке ж буває. Але — нi, навряд. Такi не хворiють".
Назустрiч Галина Сидорiвна.
— Здрастуйте! — привiтавсь я до неї чемненько, а в душi: "Прощайте, Галино Сидорiвно! Може, й не побачимось бiльше…"
Iду далi.
I раптом…
— Чого ти носа повiсив? Знову щось накоїв i мати ременя дала? — почув я несподiвано. Звiв голову. Бiля колодязя, з вiдрами й коромислом, стояла Гребенючка i дивилася на мене усмiхнено. — I чого це ти сам? А де ж твiй переекзаменовщик? Посварилися, може?
Мабуть, треба було їй сказати щось рiзке або уїдливе: "Не твоє свиняче дiло", але менi не схотiлося такого говорити, i я просто сказав:
— Вiн у Пiсках, у тiтки.
— А ти, бiдненький, ходиш i плачеш.
I знову я втримався вiд обов'язкового в таких випадках: "Сама ти плачеш. Оно витри пiд носом", — а чесно признався:
— Не плачу, але скучаю.
Мої незвично смиреннi вiдповiдi, мабуть, здивували i розчулили Гребенючку. Вона глянула на мене з щирим спiвчуттям i сказала:
— Так чого ж ти до школи не приходиш, на майданчик? Ми там завжди у волейбола граємо i в iнше.
— Та-а… — невиразно протяг я. I менi раптом дуже захотiлося розказати їй i про острiв, i про Книша з Бурмилом, i навiть про сон, що наснився менi сьогоднi. Я ледве втримався. Якби це була тiльки моя таємниця, я б таки, напевне, розказав. Але — Кукурузо! Вiн би нiколи не простив менi цього. Як важко iнодi бути вiрним другом!
I ще я несподiвано подумав: "А чи вмiє Гребенючка танцювати козачок?" I хоч я не знав, але чогось вирiшив, що, мабуть, умiє.
Поки ми говорили, вона опустила вiдро в колодязь i тепер почала витягати, крутячи обома руками корбу. Я спершу дивився, потiм у душi махнув рукою: "А! Кукурузо ж все одно не бачить!" — i сказав:
— Давай поможу.
Вона нiчого не вiдповiла, я взявся й собi за ручку, i ми почали крутити вдвох. Ми крутили так завзято, що вiдро гойдалося там, у глибинi, стукалося об цямрини, i чулося безперервне хлюпання, мов водопад. Коли ми витягли, води було всього пiввiдра. Ми глянули одне на одного i засмiялися.
— Давай ще.
Менi було дуже весело отак удвох крутити корбу. Нашi руки торкалися, ми штовхали одне одного, а один раз навiть стукнулися лобами. I весь час смiялися. I стало шкода, коли вiдра були вже повнi.
Вона почепила їх на коромисло, взяла на плечi i пiшла похитуючись. Десь вглибинi ворухнулася в мене думка: було б помогти їй, пiднести хоч до ворiт. Але на це вже в мене не вистачило пороху. I я тiльки мовчки дивився їй услiд. I думав, що на безлюдному островi я б не жив нiзащо в свiтi. Навiть за мотоцикл з коляскою.
"Прощай, Ганю! Може, ми й не побачимось бiльше… I ти все життя згадуватимеш оцю нашу зустрiч бiля криницi… Ой! — згадав я раптом. — Кукурузо ж скигликiв просив привезти. А скоро ж продмаг закриється".
I тут, наче кийком по головi, стукнула мене думка: "Леле! У мене ж грошей нi копiйки. А скиглики дев'ять копiйок сто грамiв! Що робити? Коли мати або тато прийдуть, продмаг буде закритий".
Гребенючка вже входила у свою хвiртку.
— Гр… Гр… Ганю! — гукнув я, чи не вперше в життi називаючи її на iм'я.
Вона хитнулася i аж вихлюпнула воду вiд несподiванки.
— Ганю, — пiдбiг я до неї, — стривай! Знаєш що, позич менi дев'ять копiйок. Мати з роботи прийде, я одразу вiддам.
— Нащо? — лукаво глянула вона на мене. — На цигарки? Да? На цигарки?
— Та якi там цигарки! Дуже треба… Я на рибалку на нiч їду. Гачкiв купити, а то сiльмаг закривається. Чесслово, оддам. Позич.
— Тiльки в мене дев'яти нема, у мене п'ятдесят цiлих. Мати на книжку дала. Ох, гарна книжка продається!..
— То я здачi принесу. Я швидко.
— Пожди, я винесу.
Коротше кажучи, скигликiв я купив, Гребенючцi здачу вiднiс, а коли мати прийшла, i борг оддав. Усе вийшло добре. Навiть не довелося довго просити у матерi дев'ять копiйок. Одразу дала. I на нiч вiдпустила.
От що значить бути хорошим i виконувати все, що тобi наказує мати!
Ще й харчiв напакувала повнiсiньку торбу — наче я на мiсяць мандрувати їду.
I коли зайшло сонце, я вирушив. По дорозi у сiнях поцупив ще довгеньку мотузяку-припиначку, на якiй мати колись припинала бичка. "Хтозна, може, доведеться зв'язувати, так щоб було чим", — подумав я, вiдчуваючи при цьому холодок у животi.
Роздiл XX
"Руки вгору!"
Кукурузо з вудкою в руках стирчав по пояс з води коло берега. Стирчав, мабуть, давно, бо вже посинiв, як бузина, i цокотiв зубами.
— Нiчого сказать, поспiшав ти, як свекор пелюшок прати. Я вже думав, що ти зовсiм не приїдеш, — сердито пробурмотiв вiн, але я бачив, що вiн ховає радiсну усмiшку. Вiн —таки боявся, що я не приїду, i зрадiв, коли побачив мене.
Кукурузо вийшов з води i почав вимахувати руками та присiдати, зiгрiваючись. Потiм спитав:
— Ну як там? Що нового? Як дiд мiй? Ще в мiлiцiю не заявив?
— Та що ти! Сидить собi спокiйнiсiнько i косу клепле. Про тебе й не думає.
Кукурузо нахмурився. I я зрозумiв, що йому неприємно це чути. Йому, мабуть, здавалося, що вiн уже так давно-давно на цьому островi, а виявляється, нiхто навiть не помiтив його вiдсутностi.
— Ну й правильно. I добре. Скоро взагалi всi забудуть, що був такий… I все буде в порядку, — бадьоро говорив вiн, але в голосi чувся сум i туга. Кому ж хочеться, щоб його всi забули!
Я витяг кульок iз скигликами i простяг йому.
— О! Таки привiз! Спасибi! От скучив, — i вiн одразу вп'явся зубами в скиглик.
— Ну, а що ж ти робив? — спитав я.
— Та що, рибу ловив i просто так…
— Ну, а щоденник свiй ти хоч пишеш?
— Нi, не пишу, — легковажно промовив вiн, жуючи скиглик. — Кинув. Це ж усе одно, що уроки готувати. Чи я для цього на безлюдний острiв запхався!
Я нiчого не вiдповiв: я ж знав, що там — у щоденнику.
— Слухай, давай у цурки-палки зiграємо. Я так давно не грав! — запропонував несподiвано Кукурузо.
— А що, можна, — погодивсь я.
I старi стрiлянi качури, банькатi жаби, полохливi очеретянки та iншi жителi плавнiв уперше, мабуть, в своєму життi почули одчайдушне й протяжне:
— Цурки-палки-накувалки накую-ю-ю…
Аж дотемна грали ми з Кукурузом. Припинили тiльки тодi, коли вже нi цурки, нi навiть палки не було видно.