I вирiшила Гребенючка нас помирити. Але сама цього зробити вона не могла, бо знала, як я її люблю, вийшло б усе навпаки.
I прийшла вона радитися до Галини Сидорiвни.
А Галина Сидорiвна пiдпрягла до цього дiла свого Пайчадзе. I вже втрьох розробили план операцiї.
Гребенючка прямо сказала:
— Треба щось цiкаве придумати. Бо вони такi хлопцi… Вони просто так на вудочку не клюнуть. Дуже вреднi. Треба якусь загадкову таємницю. Оце вони люблять!
Ну й що! Подумаєш! А хто це з хлопцiв не любить, щоб було цiкаво, не любить таємниць i загадок!
А взагалi, з тим розкопуванням доту — то була наївна вигадка. Ми б одразу розшурупали, що то несерйозно, i їхня затiя провалилася б.
— Скажи, Павлушо!
— Ага!
— Якби ми придумували, ми б щось таке придумали, будь здоров.
От не знаю, що та комiсiя зараз думає, в яку нас не обрали. Звичайно, вони всi вiдмiнники, серйознi, позитивнi люди, але ж фантазiї у них, як кiт наплакав, їй-богу!
А тут же треба щось таке грандiозне, небувале, космiчне.
— Ой! Слухай, Павлушо! — раптом скрикнув я. — А давай…
I, захлинаючись, я почав викладати йому свою iдею.
— Молодець, Яво! — скрикнув вiн. — Молодець! ГенiйI Я завжди казав, що ти генiй!
— Тiльки, щоб нiхто не знав, — сказав я. — Хай вони собi готуються офiцiйно, а ми…
— То буде наша таємниця, — пiдхопив Павлуша. — Таємниця двох невiдомих!
— Точно!
Ми почали готуватися в той же день. Бо те, що ми придумали, вимагало дуже великої, копiткої роботи i часу.
Добре, що з вiдбудовою вулицi Гагарiна було вже закiнчено, бо ми просто не встигли б. Вулиця Гагарiна стала ще кращою, нiж до стихiйного лиха, як лялечка.
Тепер усе село готувалося до весiлля.
Такого весiлля наше село ще не знало.
Любима всiма вчителька виходила замiж за героя-лейтенанта, який разом зi своїми солдатами самовiддано рятував село вiд повенi.
Правлiння колгоспу одностайно проголосувало за те, щоб влаштувати весiлля на все село, запросивши рятiвникiв-солдатiв.
У колгоспному саду теслярi збивали довжелезного, майже на кiлометр, стола. За цим столом мало всiстися все село до одного чоловiка i гостi…
Той стiл було радiофiковано: через десять метрiв стояли переноснi мiкрофони, а на деревах висiли гучномовцi — щоб того, хто виступатиме з тостом, чули всi.
Це було здорово!
А ми з Павлушею готувалися собi окремо…
За три днi до весiлля з Грузiї прилетiли родичi й друзi нареченого, їх було чоловiк сто, не менше. До Києва вони закупили цiлий лiтак ТУ-104, а з Києва замовили три автобуси i одне вантажне таксi. На тому вантажному таксi приїхало десять бочок грузинського вина i вже не знаю скiльки ящикiв з мандаринами, апельсинами, гранатами, чурчхелою та iншими кавказькими ласощами.
Це було здорово!
А ми з Павлушею готувалися собi окремо…
Вся наша самодiяльнiсть пiд керiвництвом завклуба Андрiя Кекала ночами до самiсiнького ранку розучувала i репетирувала нову програму для весiльного концерту.
"Гвоздьом" програми був новостворений "хор старiйшин" (тобто дiдiв i бабусь).
Кекало десь вичитав, що в Грузiї є такий хор, i негайно вирiшив створити i в себе.
Як не дивно, нашi дiдусi й бабусi охоче вiдгукнулися на цю iдею. I вийшов могутнiй хор. Бо чого чого, а дiдiв i бабусь у нас таки багато. Сусiднє село так i зветься ж — Дiдiвщина. У нас довго живуть люди. Оно баба Триндичка сто десять одмахала. А вiсiмдесят-дев'яносто — це в нас дуже просто. Професор з iнституту довголiття з Києва приїздив, то казав, що це через те, що в нас добра вода — раз, свiже повiтря — два, люблять працювати — три, i майже нема лихих людей — чотири…
А я думаю, що головна причина в тому, що в нас веселий народ, усi люблять жартувати й смiятися.
А смiх — це здоров'я!
I той хор дiдiв усi пiснi, казали, розучує веселi, жартiвливi.
Це було здорово!
А ми з Павлушею готувалися собi окремо…
I от надiйшов переддень весiлля.
Комiсiя скликала нас всiх, увесь клас, вранцi на шкiльному подвiр'ї i доповiла про наслiдки своєї роботи.
Вирiшили, значить, так.
Спершу святково прибираємо клас. Щоб був, як пiд час екзаменiв: стiл, накритий китайкою, вiд дверей килим-дорiжка, на столi i на вiкнах квiти.
Потiм iдемо додому, вбираємося у все найкраще, по-святковому. Кожен бере букет квiтiв. Це — обов'язково. Сiдаємо за свої парти. Рiвно о другiй годинi (як на урок — ми на другiй змiнi останнiй рiк училися) прийде Галина Сидорiвна. її вже попередили вчора. Перша виступить Гребенючка (голова комiсiї). Скаже дiвчаче слово вiд класу. В неї написано двi сторiнки. Вона прочитала — всiм сподобалося, навiть менi: добряче написано, хоч надто жалiсно. Потiм виступить Коля Кагарлицький i скаже хлоп'яче слово вiд класу. В нього було написано аж три з половиною сторiнки i теж добряче — з iменами, з фактами, мене з Павлушею згадує, наш' вибрики, даруйте, мовляв, за все…
Третiм виступить Карафолька i прочитає… вiрша. Влас норучно складеного вiрша. Це було для всiх нас страшенною несподiванкою. Ми нiколи й гадки не мали, що Карафолька може скласти вiрша. А вiн раптом…
Створював свого вiрша Карафолька рiвно стiльки, скiльки господь бог землю — шiсть днiв.
Та, на мою думку, наслiдки були значно гiршi. Хоча дiвчаткам вiрш дуже сподобався, особливо останнi рядки:
Ми вас дуже по справжньому любимо,
i нiколи ми вас не забудемо.
Ми з Павлушею, як спецiалiсти, вважали, що вiрш Карафольчин, або, як вiн його сам, червонiючи, називав — "мадригал", потребує ще серйозної авторської доробки. По-перше, такi, наприклад, рядки, як:
Ви навчили любити нас префiкси,
Коренi слiв, закiнчення й суфiкси.
Окрiм того, що з художнього боку це було не дуже здорово, це було ще й брехнею, бо iз здоровим глуздом людина не може любити префiкси й суфiкси.
По-друге (i це головне!), "мадригал" був безособовий i неконкретний — у ньому жодного разу Галина Сидорiвна не називалася на iм'я.
Карафолька почав бити себе в груди i присягатися, що вiн дуже старався, але в нього нiчого не вийшло.
Не ставала Галина Сидорiвна у рядок, хоч ти лусни! Якби вона булат; скажiмо, Ганна Iванiвна (як Гребенючка), то все дуже просто: "Дорога наша Ганно Iванiвно!", "Ми вас любимо, Ганно Iванiвно!", "Не забудемо Ганну Iванiвну…". Але називати її Ганною Iванiвною, коли вона Галина Сидорiвна, було б нетактовно.