I наскiльки повiльно пiд'їхав грузовик, настiльки швидко вiн вiд'їздить.
Ми перезираємося i якийсь час мовчимо. Потiм Ява гучно хукає i каже.
— Пiшли! Ми не можемо цього допуститьi Я теж хукаю, але значно тихiше, й кажу:
— Риск! Може й зiрватися.
— Може, — говорить Ява i знову хукає.
Я уявляю собi гучнi похорони, заплаканих односельцiв, нашi портрети в траурних рамках — i менi щипле в носi, як вiд цибулi.
— Але не можемо ж ми допустить… — каже Ява — Iсторiя нам не пробачить.
Менi хочеться сказать, що iсторiї до лампочки ми з Явою, у неї бiльш поважнi справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви.
— Ну, тодi на всяк випадок — прощай! — зiтхаю я.
— Прощай! — зiтхає Ява, i ми стримано, по-солдатському обiймаємось Менi щипле в носi дедалi бiльше.
Хоч дверi вiдчиненi i можна спокiйнiсiнько собi зайти, проте ми лiземо через вiкно — де ви бачили, щоб герої на небезпечну операцiю ходили крiзь дверi!
Таємнича довгаста коробка стоїть на столi.
Ява бере її.
Одкриває…
В коробцi… синiй термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею.
Ява, одставивши вбiк руки i одвернувшись вiд термоса, поволi-поволi вiдгвинчує кришку Ще трохи, ще…
— Обережно … Обережно … Обере… — завмираю я, вiдступаючи.
Ба-ббах-х!
Я гепаюсь на пiдлогу i заплющую очi. Все! Нас розiрвало.
Але чому ж тодi я чую, як щось дзюркотить i булькає?
Невже це на тому свiтi дзюркотить i булькає?
Я розплющую одне око, потiм друге.
Я сиджу на пiдлозi у мокрiй калюжi.
Навпроти мене сидить скривлений, iз заплющеними очима Ява. В руках у нього синiй термос, з якого щось ллється…
Бiля мене валяються черепки вiд глечика. Ясно: вiдступаючи, я ненароком скинув з припiчка глечик з водою.
От тобi й "ба-бах!" — Яво! — гукаю я. — Отбой! Ява вмить розплющує очi й пiдхоплюється.
— Пильнуй термоса!
Але вже пiзно — майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчує кришку термоса i ставить його на стiл. А потiм…
Ви бачили коли-небудь у кiно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою, неймовiрною швидкiстю?
Так-от, якби нас з Явою хтось захотiв у цю мить зняти в кiно з такою метою, то не треба було б нiякої прискореної зйомки.
Ми, як мурахи, метушились по пiдлозi навкарачках, гарячково збираючи черепки i витираючи калюжi своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зiштовхувалися лобами та iншими, менш поважними частинами тiла… За хвилину все було чисто чистiсiнько. I, кулею вилетiвши з хатини Фарадейовича(на цей раз через дверi), ми щодуху припустили по вулицi.
Роздiл VI
Виявляється, то глобулус! Космiчнi мрiї Фарадейовича. "Життя — заплутана i складна штука!"
— "Атомна бомба"! "На транзисторах"! Барахольщик! — пхикаю я.
— Мовчи! "Давай злiземо!" "Ноги розiм'яти!" Герой! — пхикає Ява.
Нам погано. На душi, як то кажуть, коти шкребуться. Отак сiсти маком з тiєю "бомбою"! Та ще й розлити ж отего з термоса. Думка про ту шкоду не давала нам спокою.
Фарадейович приїхав аж надвечiр, i того дня так ми нiчого й не довiдались. Нi, все-таки довiдалися. Що Фарадейович дякував Книшевi за "велику послугу". Виявляється, "спецзавдання" давав вiн, i Книш на його прохання привiз з аеродрому загадковий синiй термос.
Наступного дня з самого ранку ми побiгли до хатини Фарадейовича. Там уже було повно юннатiв-старшокласникiв, з якими Фарадейович водив дружбу.
Ми прибiгли якраз вчасно — Фарадейович саме вийшов на ганок з синiм термосом у руках. Його одразу оточили юннати.
— Антоне Фадейовичу, ну скажiть! Антоне Фадейовичу, ну, будь ласка! Антоне Фадейовичу, ну хоч натякнiть! — заканючили нетерплячi дiвчата.
— Потерпiть, товаришi-громадяни, потерпiть! Про все на мiсцi дiзнаєтесь, на Високому островi.
I Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю.
Ми, звичайно, и собi пристроїлись до гурту.
Але тут двометровий здоровило — дев'ятикласник Гришка Бардадим — спiткнувся об нас i загудiв, як з бочки:
— Ану киш! Крутитесь пiд ногами! Не вашого це ума дiло! Киш!
I мазнув своїми граблями мене й Яву по потилицi.
У-у, бегемот! Ну пожди, ми повиростаємо, ми тобi дамо!
I чого вони так задаються, отi старшокласники? Подумаєш, мудрецi! Теж двiйки одержують.
А на Високий острiв ми й без вас дорогу знайдемо.
Ми припливли туди ще ранiше за них. Недаремно Ява був онук дiда Варави, а я — Явин друг. Ми знали у плавнях такi вузесенькi протоки серед очеретiв, якi рiдко хто в селi знав.
Високий острiв — один з найбiльших у плавнях Високим вiн названий тому, що в нього стрiмкi високi береги. Посерединi острова є навiть невеличке озерце, наполовину вкрите ряскою i бiлими лiлiями. Власне, це не озеро, а затока, вiддiлена од плеса невеликою греблею. Напровеснi, коли була велика вода, Фарадейович для чогось загатив затоку, i тепер рiвень води в тому озерцi був вищий, нiж всюди в плавнях.
Ми сховали свого човна в очеретi, а самi причаїлися в кущах неподалiк вiд озерця — не хотiлось заводитися з отим Бардадимом, поки ми не виросли.
По той вiд нас бiк озерця стояв курiнь Бурмила — то була його мисливська база, або, як вiн казав, "президенцiя". Самого Бурмила не видно — або рибу ловить, або спить пiсля чарки, або… Та ми про це вже майже не думаємо (пiсля "атомної бомби на транзисторах" якось не думається).
З-за очерету вже чути писклявi голоси дiвчат i роблений (наче в нього галушка в ротi) Бардадимiв басок.
Троє човнiв причалює до острова.
Фарадейович з термосом у руках пiдходить до озерця. Юннати пiвколом оточують його.
Фарадейович урочисто пiдносить термос i починає (голос його тремтить i уривається вiд хвилювання — вiн завжди хвилюється, коли розказує про якесь нове своє вiдкриття):
— Так-от… дорогi товаришi-громадяни, оце-о… тут… усерединi… прилетiло до нас… знаєте звiдки?. Iз Сахалiну. Да-да… сотнi й сотнi, як бачите, кiлометрiв. А попереду, може, мiльйони, а то й усi мiлiарди мiлiардiв кiлометрiв… Знаєте, що тут? Тут… тут… товаришi-громадяни… майбутня їжа астронавтiв… зоряних небожителiв майбутнiх… От воно що! Ви, певно, чули про чудодiйну водорiсть — хлорелу… Га? Так-от… у цьому термосi — новий вид такої водоростi. Глобулус! Може, ще кращий нiж хлорела… Мiй сахалiнський друг вивiв у лабораторiї… I прислав, щоб ми… це саме… продовжили роботу. Виростили глобулус у природних умовах. Перевiрили, як вiн прийметься i буде рости. Розумiєте, яка вiдповiдальнiсть! Може ж, ви собi уявляєте, астронавти коли-небудь пригощатимуть нашим глобу-лусом марсiян або якихось iнших гаврикiв.