— Ні, дружина,— відказав я і обійняв Асель за плечі.
— Он як? — Джантай ще більше витріщив очі, не знаючи, чи то радіти, чи ні.— Ну, поздоровляю, від душі поздоровляю...
— Спасибі! Джантай посміхнувся:
— Ну й спритник же ти! Без калиму захопив?
— Дурень! — обізвав я його.— Рушай далі.
Бувають же такі люди! Я хотів ще вилаяти його як слід. Виглянув з кабіни, дивлюся, Джантай стоїть коло машини, щоку тре і кричить щось, погрожує кулаком Кадічі. А вона біжить кудись геть від дороги, в поле. Бігла, бігла і з розгону впала на землю, закрила голову руками. Не знаю, що там сталося у них, та тільки мені стало жаль її, таке почуття було, ніби винен у чомусь. Аселі я нічого не сказав.
Через тиждень оселилися ми в будиночку на перевалочній базі. Домок був невеличкий, сінці та дві кімнатки. Таких домків там кілька, в них живуть шофери з сім'ями та робітники з заправного пункту. Але місце хороше, біля дороги, і Нарин недалеко. Все-таки обласний центр. До кіно, в магазин можна сходити, і лікарня є. Нам ще подобалося, що перевалочна база на середині шляху. Рейси у нас були головним чином між Рибачим і Сіньцзяном. Можна було по дорозі відпочити дома, переночувати. Я май;ке кожного дня бачився з Аселлю. Коли навіть затримаюся в дорозі, все одно, хоч і опівночі, а доберуся додому. Асель завжди ждала, турбувалася, не лягала спати, поки не приїду. Ми вже почали були заводити собі деяке хатнє добро. Одним словом, життя потроху налагоджувалось. Вирішили, що і Асель почне працювати, вона сама наполягала: в аїлі виросла, роботяща, але якраз тоді, на нашу несподівану радість, виявилося, що вона скоро стане матір'ю.
...Того дня, коли Асель народила, я повертався з Китаю. Поспішаю, хвилююся. Асель лежала в родильному домі у Нарині. Приїжджаю — син! До неї мене, звісно, не пустили. Сів я в машину і мчу по горах. Зимою йе було. Сніг та скелі навкруги. В очах так і рябіє чорне й біле, чорне, біле./. Злетпі я на гребінь До-лонського перевалу, височінь страшенна, хмари по землі повзуть, а гори внизу мов карлики: виплигнув з кабіни, набрав на повні легені повітря і крикнув на весь світ:
— Е-ей, гори! У мене народився син!
Мені здалося, що гори здригнулись. Вони повторили мої слова, і луна довго не стихала, перекочуючись від міяаір'я до міжгір'я.
Синаша ми назвали Саматом. Це я йому дав таке ім'я. Всі розмови наші вертілися навколо нього: Самат, наш Самат, Самат усміхнувся, у Самата прорізалися зубки. Взагалі, як буває у молодих батьків.
Жили ми дружно, любили одне одного, а потім сталося у мене лихо...
Важко тепер розібратися, звідки прийшло нещастя. Все переплуталося, переплелось... Щоправда, самгто я тепер багато що Зрозумів, та що з того.
З людиною тією ми зустрілися випадково в дорозі і розстались, не підозрюючи, що це не остання наша зустріч.
Пізньої осені я йшов у рейс. Погода стояла нудна. З неба сипав чи то дощ, чи то сніг, щось мокре, дрібне, не збагнеш. По схилах гір туман, мов кисіль, тягнеться. Майже всю дорогу йшов З увімкнутими "двірниками": шибки пітніли. Я вже заглибився в гори, був десь на підході до Долонського перевалу. Ех Долон, Долон, тянь-шаньська махина! Скільки у мене пережитого з ним пов'язано! Найважча, найнебезпечніша ділянка траси. Дорога тягнеться серпантином, петля на петлі, і все вгору, схилами, лізеш у небо, хмари чавиш колесами, то притискує тебе до сидіння, не одкинешся, то круто падаєш униз, на руках вижимаєшся, щоб відірватися од баранки. І погода там, на перевалі, як дурний верблюд: чи літо, чи зима, Долонові байдуже — вмить сипоне градом, дощем або хуртовину таку закрутить, що нічогісінько не видно. Отакий він, наш Долон!.. Але ми, тянь-шаньці, звикли до нього, навіть уночі частенько ходимо. Це я зараз всякі труднощі та небезпеки згадую, а коли працюєш там день у день, роздумувати багато не доводиться.
В одному з міжгір'їв поблизу Долона наздоганяю вантажну машину. Точно пам'ятаю — ГАЗ-51. Вірніше, не наздоганяю, вона там уже стояла. Два чоловіки поралися коло мотора. Один з них не кваплячись вийшов на середину дороги, підняв руку. Я загальмував. Підходить до мене чоловік в намоклому брезентовому плащі з накинутим капюшоном. Років йому так під сорок, вуса бурі, солдатські, підстрияїені щіточкою, трохи похмуре обличчя, а очі дивляться спокійно.
— Підкинь-но, джигіте, до Долонської дорояшьої ділянки,— каже він мені,— трактор пригнати, мотор став.
— Сідай підвезу. А може, самі щось придумаємо? — запропонував я і вийшов з кабіни.
— Та що тут придумаєш, не хурчить,— прихлопнувши відкритий капот, похмуро озвався шофер. Він аж посинів увесь, бідолаха, змерз, скрючився. Видно, не наський, столичний якийсь, розгублено озирається кругом. Везли вони щось на дорожню ділянку з Фрунзе. Що ж, думаю собі, робити? ЗРинУла У мене шалена думка. Але раніше на перевал глянув. Небо мутне, хмурне, хмари несуться низько. Однак наважився. Ідея не така ВЯЇЄ й хитромудра, але для мене це тоді було наче в атаку рисковану кинутись.
— Гальма у тебе в порядку? — питаю шофера.
— От тобі й на... без гальм, чи що, їжджу! Кажуть тобі, мотор ні туди ні сюди.
— А трос є?
— Ну є!
— Давай сюди, чіпляйся.
Втупилися на мене недовірливо, з місця не рушають.
— Ти що, чи не з глузду з'їхав? — стиха промовив шофер.
А у мене вдача така. Не знаю, добре не чи погано, та коли наверзеться щось на думку, вмру, а доб'юся свого.
— Слухай, друже, чіпляйся! Слово честі, дотягну! — пристав я до шофера.
Але шофер тільки відмахнувся.
— Відчепися! Ти що, не знаєш, що тут з буксиром не їздять? Навіть і не подумаю.
Це мене так прикро вразило, наче він відмовився зробити для мене щось дуже важливе.
— Ех ти, ішак,— кажу,— полохливий!
Покликав дорожнього майстра. Він, як виявилося, був дорожній майстер, про це я потім дізнався. А дорожній майстер подивився на мене і сказав шоферові:
— Бери троса. Той аж сторопів:
— Ви відповідатимете, Байтемір-аке!
— Всі будемо відповідати!/— коротко відказав він.
Мені це сподобалося. Таку людину одразу починаєш поважати.
І ми пішли, дві машини, зчеплені тросом. Спершу нічого, нормально. Але по Долону дорога йде весь час вгору, на підйом, по схилах та по крутих спусках. Застогнав мотор, завив, тільки у вухах стугонить. Ні, думаю, брешеш, вижму з тебе все до краплі. Я ще раніше помічав, що хоч яка важка дорога на Долоні, а все ж залишався якийсь запас потужності на тягу. Вантажили нас завжди з осторогою, не більше сімдесяти процентів норми. Звичайно, тоді я не думав про це. Бушувала в мені дика сила, щось подібне до спортивного азарту: добитися свого будь-що — помогти людям дотягти машину до місця. Та зробити це, як виявилося, було не так-то просто. Двигтить, надривається машина, якесь мокротиння липне на шибки, щітки ледве встигають розмітати. Звідкись хмари насунули, лягають прямо під колеса, переповзають дорогу. Завороти пішли круті, стрімкі. В глибині душі я вже, грішним ділом, злегка лаю себе: навіщо зв'язався, як би не угробити людей. Не стільки машина, скільки сам змучився. Скинув з себе все — шапку, фуфайку, піджак, светр. Сиджу в самій сорочці, а пара з мене валить, як у бапі. То я" пе жарт: машина на буксирі сама скільки важить, та ще вантаж. Добре ще, Байтемір стояв на підніжці, регулював наші рухи, мені голосом, а тому — на буксирі — рукою знаки давав. Коли почали по серпантинах братися нагору, думаю собі, не витримає, сплигне десь від лиха далі. Але він не ворухнувся. Підібрався, як