Гроза скінчилася так само швидко, як і почалась. Але по розбурханому озеру все ще ходили буруни і накрапав дощ.
Я дістав маленький дорожній радіоприймач, єдину мою коштовність на той час. Настроїв, спіймав хвилю. Як зараз пам'ятаю, З міського театру транслювали балет "Чолпон". 3~за гір, з-за хребтів полилася в кабіну музика, ніжна й могутня, як сама любов, про яку мовилося в цьому балеті. Зал гримів, аплодував, люди викрикували імена виконавців, можливо, кидали квіти до ніг балерин, але ніхто з тих, хто сидів у театрі, не відчував, я думаю, стільки захоплення й не хвилювався так, як ми в кабіні, на березі сердитого Іссик-Кулю. Це про нас оповідалося в балеті, про наше кохання. Ми палко приймали до серця долю дівчини Чолпон, яка пішла шукати свого щастя. Моя Чолпон, моя ранішня зірка була зі мною. Опівночі вона заснула у мене на плечі,
5*
67
а я довго не міг заспокоїтись. Тихенько гладив її лице і слухав, як зітхає в глибинах Іссик-Куль...
Ранком ми прибули на автобазу. Прочухан мені був добрячий. Та коли дізналися, чому я так зробив, то з нагоди такої події простили мені. Потім ще довго сміялися, згадуючи, як я дременув з-під вантажного крана.
Я мав іти в рейс до Китаю. Асель я взяв з собою. Думав залишити її по дорозі у свого друга — Алібека Джантуріна. Він жив з сім'єю на перевалочній базі, поблизу Нарина. Це не дуже далеко від кордону. Я завжди заїжджав до них проїздом. Алібе-кова дружина славна жінка, я поважав її.
Ми виїхали. Першим ділом купили в придорожньому магазині дещо з одягу для Аселі. Вона ж була в самому тільки платтячку. Крім усього іншого, купили велику яскраву, барвисту шаль. Це було дуже до речі. По дорозі зустрівся нам літній шофер, наш аксакал Урмат-аке. Ще здалеку він дав мені знак зупинитись. Я загальмував. Ми вийшли з кабін, поздоровкалися:
— Ассалоум-алейкум, Урмат-аке!
— Алейкум-ассалам, Ільясе. Хай буде міцний повідець у сокола, що сів тобі на руку! — поздоровив він мене за звичаєм.— Дай бог вам щастя і дітей!
— Спасибі! ЗшДки ви дізналися, Урмат-аке? — здивувався я.
— Е-е, сину мій, добра звістка на землі не лежить. По всій трасі з уст до уст іде...
— Он як! — ще більше здивувався я.
Стоїмо на дорозі, розмовляємо, а Урмат-аке павіть і не підходить до машини, пе дивиться на Асель. Добре, що Асель сама догадалася, в чому річ, накинула хустку на голову, прикрила лице. Тоді Урмат-аке задоволено посміхнувся.
— От тепер порядок! — сказав він.— Спасибі, донечко, за повагу. Ти віднині наша невістка, всім аксакалам автобази невістка. Держи, Ільясе, за оглядини,— подав він мені гроші. Я не міг відмовитись, образив би.
Ми розсталися. Асель не скидала хустки з голови. Мовби в справжньому киргизькому домі, вона, сидячи в кабіні, соромливо прикривала лице при зустрічах із знайомими шоферами. А залишившись самі, ми сміялися.
У хустці Асель здалася мені ще гарнішою.
— Любесенька наречена моя, підведи очі, поцілуй! — кажу я їй.
— Не можна, аксакали побачать! — відповідає вона й одразу ж, сміючись, мовби крадькома, цілує в щоку.
Всі автобазівські шофери зупиняли нас при зустрічі, поздоровляли, зичили щастя, багато хто з них встиг припасти не лише квіти, зібрані по дорозі, а й подарунки. Не знаю, кому саме спало отаке на думку. Мабуть, це вигадали наші хлопці-росіяни. У них в селах па весіллі звичайно прикрашають машину. От і на нашій замайоріли червоні, блакитні, зелені стрічки, шовкові косинки, букети квітів. Забуяла машина, і видно її було, мабуть, За десятки кілометрів. Ми з Аселлю були щасливі, а я гордився своїми друзями. Кажуть, що друзів пізнають у нещасті, а на мою думку, і в щасті їх теж можна пізнати.
Зустрівся нам по дорозі і Алібек Джантурін, найближчий мій друг. Він старший за мене років на два. Такий кремезний, головатий. Хлопець він розсудливий, серйозний і шофер чудовий. На базі його дуже поважали. До профкому обрали. Ну, думаю, а що ж він скаже?
Алібек мовчки подивився на нашу машину, похитав головою. Підійшов до Аселі, привітався з нею за руку, поздоровив.
— Ану, дай сюди путьовий лист! — зажадав він. Не розуміючи, в чому річ, я мовчки подав йому лист. Алібек дістав авторучку і крупним почерком написав поперек усієї путівки: "Весільний рейс, № 167!" Сто шістдесят сім — номер путівки.
— Ти що це робиш? — розгубився я.— Це ж документ!
— "Збережеться для історії! — посміхнувся він.— Думаєш, в бухгалтерії не люди сидять? А тепер давай руку! — міцно обійняв мене, поцілував. Ми аж розреготалися. Потім пішли були до своїх машин, та Алібек зупинив мене: — А житимете ж де?
Я розвів руками.
— Ось наш дім! — показав на машину.
— В кабіні? І дітей будете там ростити?.. Ось що, оселяйтеся в нашій квартирці на перевалочній, я поговорю на базі З начальством, а ми переїдемо в свій будинок.
— Та він же у тебе ще недобудований? — Будинок Алібек ставив у Рибачому, недалеко від автобази. У вільний час я ходив допомагати.
— Нічого. Там якісь дрібниці лишилося доробити. А на більше не сподівайся, сам знаєш, з житлом поки що скрутно.
— Ну, спасибі. Нам більшого й не треба. Я ж хотів лише на певний час залишити у вас Асель, а ти всю квартиру нам віддаєш...
— Загалом кажучи, зупиняйтесь у нас. Повертаючись назад,
підожди мене. Тоді все й вирішимо, разом з жінками! — підморгнув він у бік Аселі.
— Еге ж, тепер — з жінками.
— Щасливої весільної подорожі! — крикнув навздогін нам Алібек.
Чорт забирай! Це справді була наша весільна подорож! Та ще й яка!
Ми були раді, що все влаштовується так добре, і тільки одна зустріч трохи зіпсувала мені настрій.
На одному з заворотів вихопилася на шосе машина Джантая. Він був не сам, в кабіні сиділа Кадіча. Джантай помахав мені рукою. Я різко загальмував. Машини зупинились майже борт у борт. Джантай висунувся у віконце:
— Ти чого це так заквітчався, мов на весіллі?
— А так воно й є! — відповів я.
— Та ну? — недовірливо вимовив він протягом і оглянувся на Кадічу.— А ми, бач, тебе шукаємо! — зірвалось у нього з язика.
Кадіча як сиділа, так і застигла, бліда, розгублена.
— Здрастуй, Кадіче! — сказав я привітно. Вона мовчки кивнула головою.
—: То це, значить, наречена з тобою? — тільки тепер догадався Джантай.