Не знав він, чого коштували мені ці причепи.
Отже, повернувся я на свою рідну автобазу. Ермек запросив до себе додому, почастував, запропонував випити по чарчині з нагоди зустрічі. Але я відмовився, давно вже не пив.
На автобазі теж непогано зустріли. Товаришам, які знали мене, я був дуже вдячний за те, що не надокучали розпитами. Бачать, людина помоталася десь па стороні, повернулась, працює сумлінно, ну й гаразд. Навіщо тривожити минуле? Я сам намагався забути все, забути раз і назавжди. Мимо перевалочної бази, де жив колись з сім'єю, я мчав, не дивлячись нікуди вбік і павіть не заправляючись біля бензоколонки. І, однак, ніщо мене не врятувало, не зумів я обманути себе.
Я вже працював довгенько, звик, машину перевірив як слід, мотор випробував на всіх швидкостях і підйомах. Коротше кажучи, знав своє діло...
Того дня я йшов зворотним рейсом з Китаю. їхав спокійно, ні про що не думав, крутив собі баранку, дивився туди й сюди. Весна, гарно було навкруги. Де-не-де віддалік ставили юрти: скотарі виходили на весняні пасовища. Потяглися над юртами сизі димки. Вітер доносив неспокійне іржання коней. Отари бродили поблизу дороги. Згадалося раннє дитинство, стало трохи журно. І раптом на виїзді до озера здригнувся — лебеді!
Удруге в житті довелося мені побачити весняних лебедів на Іссик-Кулі. Понад синім-синім Іссик-Кулем кружляли білі птахи. Сам не знаю чому, я круто звернув з дороги і, як того разу, прямо цілиною повів машину до озера.
Іссик-Куль, Іссик-Куль — пісне моя недоспівана!.. Навіщо я згадав той день, коли на цьому ж узгір'ї, над самою водою, ми зупинилися разом з Аселлю? Еге ж, усе було таке саме: синьо-білі хвилі, наче взявшись за руки, плетеницею збігали на жовтий берег. Сонце заходило за гори, і далека вода здавалася рожевою. Лебеді носилися з радісним і тривожним криком. Шугали вгору, падали на розплатаних, немов гудучих крилах, збиваючи воду, розганяючи широкі, киплячі круги. Еге яс, усе було таке саме. Тільки не було зі мною Аселі. Де ти тепер, тополенько моя в червоній косинці?
Я довго стояв на березі. Потім повернувся на автобазу і не стримався, зірвався... 3Н0ВУ пішов до чайної заливати роз'ятрений біль у душі. Йшов звідти пізно. Небо було темне, захмарене. Вітер дув з ущелини, як з димаря, люто гнув дерева, свистів у проводах, бив в обличчя крупною ріипю. Бурхало, стогнало озеро. Я .насилу добувся до гуртожитку і, не роздягаючись, заліг спати.
Вранці не міг підвести голову, ломило з похмілля. За вікном мрячив бридкий дощ вперемішку із снігом. Пролежав години зо три, не хотілося виходити на роботу. Вперше трапилося таке — навіть робота була не на радість. Але потім соромно стало, виїхав.
Машина йшла мляво, вірніше, я сам був млявим, та й погода нікудишня. На зустрічних машинах лежав сніг, значить, випав на перевалі. Ну й нехай, мені-то що, хоч буран розбурхається, начхати, боятися мені нема чого, один кінець...
Дуже вже поганий був настрій. Гляну в дзеркальце нагорі, аж З душі верне: небритий, обличчя набрякле, пом'яте, мов після хвороби. Мені б перекусити чогось по дорозі, зранку нічого не їв, але їсти не хотілося, тягло випити. Зшсно, даси собі один раз волю, потім важко втриматися. Зупинився біля закусочної. Після першої склянки я підбадьорився, отямився. Машина пішла веселіше. Потім ще десь по дорозі забіг, випив сто грамів, а далі ще додав. Понеслася дорога, заходили щітки туди й сюди перед очима. Пригнувся я, жую сигарету в зубах. Тільки бачу, як пролітають зустрічні машини, обдаючи шибки бризками з калюж. Я теж натиснув ще дужче, пізно вже було. Ніч застала мене в горах, глуха, безпросвітна. Отут-то й далася взнаки горілка. Розморило. Утомлюватись почав. Перед очима закружляли чорні плями. В кабіні було задушно, нудити почало мене. Ніколи ще не був я такий п'яний. Піт котився по обличчю. Ввшкалося мені, що їду не машиною, а кочуся кудись на двох спрямованих з фар променях, що мчать попереду. Разом з променями я то круто падав униз, в глибоку освітлену падину, то вибирався нагору на тремтячих вогнях, що ковзали по скелях, то починав петляти слідом за променями в той чи другий бік. Сили покидали мене з кояшою хвилиною, але я не зупинявся, знав, що як тільки відірву руки од баранки, не зможу далі вести машину. Де я їхав, точно не пам'ятаю, десь на перевалі. Ох, Долон, Долон, тянь-шаньська махино! Ну й важкий же ти! Особливо вночі, особливо для нетверезого шофера!
Машина з натугою вибилася на якийсь підйом і покотила вниз, 3 гори. Закрутилася, перекинулась ніч перед очима. Руки вже не слухались мене. Набираючи все більшої швидкості, полетіла машина по дорозі вниз. Потім пролунав глухий удар, скрегіт, фари спалахнули, і темрява залила мені очі. Десь у глибині свідомості шпигнула думка: "Аварія!"
Скільки я пролежав так, не пам'ятаю. Тільки почув раптом голос, неначе здалека, мов крізь вату у вухах: "Ану, посвіти!" Чиїсь руки обмацали мою голову, плечі, груди. "Живий, тільки п'яний", — сказав голос. Другий відповів: "Треба дорогу звільнити".
— Ану, друже, спробуй трохи посунутись, відкотимо машину, — руки легенько штовхнули мене в плече.
Я застогнав, насилу підвів голову. З лоба стікала по обличчю кров. У грудях щось заважало випростатись. Чоловік чиркнув сірником. Глянув на мене. Потім ще раз чиркнув і знову глянув, немов очам не вірив...
— Ти що ж це, друже! Як же це так, га? — з жалем промовив він у темряві.
— Машина... здорово побита? — спитав я, спльовуючи кров.
— Ні, не дуже. От тільки закинуло поперек дороги.
— Ну, то я поїду зараз, пустіть! — Неслухняними, тремтячими руками я спробував увімкнути запалювання і натиснути стартер.
— Підожди! — міцно обхопив мене чоловік. — Досить бавитись. Вилазь. Переспиш ніч, а вранці видно буде...
Мене витягли з кабіни.
— Відкочуй, Кемелю, машину на обочину, там розберемось! Він перекинув мою руку через плече і потяг мене кудись убік.
Ми йшли довго, поки добралися до якогось двору. Чоловік допоміг мені зайти в дім. У передній кімнаті горіла гасова лампа. Чоловік посадив мене на табуретку, заходився стягати кожушок. І тоді я подивився на нього. І згадав. Це був дорожній майстер Байтемір, той самий, з яким ми буксирували колись машину на перевалі. Соромно стало, і все-таки я зрадів, хотів був попросити, щоб пробачив мені, подякувати йому, та враз на підлогу з гуркотом посипалися поліна, і це примусило мепе обернутись. Я глянув і повільно, зробивши зусилля, трохи підвівся з місця, немов на плечі мені звалилося щось надміру важке. На дверях біля розкиданих дров стояла Асель. Вона стояла неприродно пряма і, мов нежива, дивилася на мене.