Весна того року видалася на Анархаї дуже рання. Швидко осів сніг, горби оголилися, зазеленіли. Оживав степ, вбирав у себе тепло й вологу. Повітря стало вночі прозорим, небо — зоряним.
Ми лежали в наметі коло бурової вишки. Не спалося. Раптом донісся в степовій тиші не знати звідки далекий, ледве чутний гудок паровоза. Яким чином долетів він до нас, важко сказати. До залізниці було від нас півдня їзди степом. Чи мені причулося, не знаю. Та тільки стрепенулося серце, покликало в путь. І я сказав:
— Поїду я звідси, Кадіче.
— їдь, Ільясе. Треба нам розлучитися, — відповіла вона.
І ми розсталися. Кадіча поїхала до Північного Казахстану, на цілину.
7*
99
Дуже мені хочеться, щоб вона була щаслива. Я хочу вірити, що знайде вона все-таки ту людину, яка, може, сама того не відаючи, шукає її. Не пощастило їй з першим чоловіком, не вийшло у неї життя й зі мною. Можливо, я залишився б з нею, коли б не знав, що таке справжнє кохання, як це любити самому і бути любимим. Це я; така справа, що й пояснити важко.
Я одвіз Кадічу на полустанок, посадив її в поїзд. Біг поряд З вагоном, поки не відстав. "Щасливої дороги, Кадіче, не поминай лихом!.." — прошепотів я востаннє.
Журавлі над Анархаєм летіли на південь, а я від'їжджав на північ, їхав на Тянь-Шань...
* * *
Приїхав я і, ніде не зупиняючись, одразу ж подався в аїл. Я сидів у кузові попутної машини, намагався ні про що не думати — страшно й радісно мені було. Ми їхали передгірним степом, тією самою дорогою, на якій зустрілися з Аселлю. Але це була вже не степова дорога, а всипаний гравієм шлях з бетонними мостами та дорожніми знаками. Мені навіть жалко стало колишньої степової дороги. Не пізнав я переїзду через арик, де колись застрягла моя машина, не знайшов того валуна, на якому сиділа Асель.
Не доїя;джаючи до околиці аїлу, я застукотів по кабіні. .— В чому річ? — висунувся шофер.
— Зупини, зійду.
— У полі? Зараз доїдемо.
— Спасибі! Тут недалеко, — сплигнув я на землю. — Пішки пройдуся, — сказав я, подаючи гроші.
— Облиш! — каже. — У своїх не беремо.
— Бери, на лобі ж не написано.
— З повадки бачу.
— Ну гаразд, коли так. Бувай здоров!
Машина пішла далі. А я все стояв на дорозі, не міг набратися духу. Закурив, відвернувшись од вітру. Пальці тремтіли, коли підносив до губів сигарету. Затягся кілька разів, затоптав недокурок і пішов. "От і прибув!" — пробурмотів я. Серце стукотіло так, що у вухах дзвеніло, по голові неначе молотом гатили.
Аїл помітно змінився, розрісся, з'явилося чимало нових будинків з шиферними дахами. Проводи протяглися вздовж вулиць, радіо мовило на стовпі, біля правління колгоспу. Дітвора бігла до школи. Старші підлітки йшли юрбою з молодим учителем, розмовляли про щось. Можливо, серед них були й ті, хто кидав на мене каміння та паліччя.." Час іде, йде, не зупиняється.
Я заквапився. Ось і двір з вербами та глиняним дувалом. Зупинився, переводячи дух. Холонучи від страху й тривоги, непевно попрямував до хвіртки. Постукав. Вибігла дівчинка $ портфелем в руках. Та сама, що язик мені показувала, вона тепер ходить до школи. Дівчинка поспішала на заняття. Вона зчудовано подивилася на мене і сказала:
— А дома нікого нема!
— Нікого нема?
— Атож. Ana поїхала в гості, до лісгоспу. А батько на водовозці біля тракторів.
— А Асель де? — несміливо спитав я, почуваючи, як одразу пересохло в роті.
— Асель? — здивувалася дівчинка. — Асель давно поїхала...
— І ніколи не приїждясала?
— Щороку приїздить разом з джезде К Ana каже, що він дуя^е хороша людина!..
Більше я не став ні про що розпитувати. Дівчинка побігла до школи, а я повернув назад.
Ця новина так мене приголомшила, що враз стало байдуже, за кого, коли й куди вона вийшла заміж. Навіщо знати? Чомусь мені ніколи не спадало на думку, що Асель моясе знайти іншого. А це ж мусило статись. Не сидіти ж їй всі ці роки й чекати, поки я з'явлюся.
Я пішов дорогою, не чекаючи попутної машини.
Еге яс, змінилася дорога, якою я йшов, — утрамбована, посилана жорстким гравієм. Тільки степ залишався таким самим, як і був, з темним зябом і світлою, злинялою стернею. Широкими, похилими увалами простягався він від гір до обрію, уриваючись ясним пругом на далеких берегах Іссик-Кулю. Земля лежала оголена, волога після снігу. Десь уже гуркотіли трактори на весняній оранці.
Вночі я добрався до райцентру. А ранком вирішив: поїду на автобазу. Все було скінчено, втрачено. Але треба жити й працювати, а далі — хто його знає...
Тянь-Шаньський тракт, як завжди, гудів. Машини йшли валками, але я виглядав свою, автобазівську. Нарешті я підняв руку.
Машина з розгону проскочила мимо, потім враз загальмувала. Я підхопив чемодан, шофер вийшов з кабіни. Дивлюся, однопол-
Джезде — чоловік старшої сестри.
чанин Ермек, стажування відбував у мене в армії. Тоді він був юнаком. Ермек стояв, якось непевно усміхаючись.
— Не пізнаєш?
— Сержант... Ільяс! Ільяс Алибаєв! — нарешті пригадав він.
— Той самий! — посміхнувся я, а самому гірко стало, значить, дуже змінився, коли люди пасилу пізнають.
Поїхали, розмовляли про те, про се, згадували службу. Я весь час боявся: тільки б не почав він розпитувати про моє життя. Та Ермек, видно, нічого не знав. Я заспокоївся.
— Коли повернувся додому?
— Та ось уже два роки, як працюю.
— А де Алібек Джантурін?
— Не знаю. Я його не застав. Кажуть, він тепер головним механіком десь на Памірі...
"Молодець Алібек! Молодець, друже мій! Справяшій ти дяш-гіт!" — порадів я в душі. Отже, домігся все-таки свого, він ще в армії заочно вчився в автодорожньому технікумі і збирався інститут заочпо закінчити.
— Начальником Аманжолов?
— Ні, новий. Аманжолов пішов на вищу роботу в міністерство.
— Як думаєш, візьмуть мене на роботу?
— А чом би й ні, візьмуть, звичайно. Першокласний шофер, ти ж і в армії мав добру репутацію.
— Мав колись! — пробурмотів я. — А Джантая знаєш?
— Нема у нас такого. Ніколи й не чув.
"Так, чимало змін сталося на автобазі..." — подумав я, а потім спитав:
— А як з причепами, ходите через перевал?
— Звичайно, — просто відповів Ермек. — Зважаючи на те, який вантаж. Треба, то обладнають — і тягнеш. Машини тепер потужні.