Це було в Мюнхені, на Шеллінґштрасе, на верхньому поверсі будівлі, що стояла в глибині двору. За широким, наче в будинках на півночі, вікном синіло небо, щебетали пташки і сяяло сонце; молодий, солодкий подих весни, що лився крізь відчинену кватирку, змішувався з духом фіксативу і олійних фарб, яких було повно у великій майстерні. Золотаве надвечірнє світло, не зустрічаючи перешкод, заливало голий простір майстерні, безцеремонно осявало не зовсім рівну підлогу, грубий стіл під вікном, завалений пляшечками, тюбиками й пензлями, неоправлені в рами етюди на стінах без шпалер, стару шовкову ширму недалеко від дверей, яка затуляла вишукано вмебльований куточок, — спальню і водночас вітальню, почату картину на мольберті і художницю та письменника, що дивилися на неї.
Вона була десь такого віку, як і Тоніо, тобто мала трохи більше як тридцять років. На ній був синій заляпаний фарбами фартух, вона сіла на низенький ослінчик і сперлась підборіддям на руку. Її каштанове волосся, скручене в тугий вузол, по боках уже ледь посивіле, лягало на скроні м'якими хвилями, обрамляючи смагляве, незвичайно симпатичне обличчя слов'янського типу, кирпате, з широкими вилицями і маленькими чорними блискучими очима. Примружившись, вона напружено, недовірливо і водночас сердито дивилася на свою працю.
Тоніо стояв біля неї; правою рукою він уперся в бік, а лівою швидко крутив свого каштанового вуса. Його розгонисті брови напружено супились. За звичкою він тихо насвистував. Він був надзвичайно старанно й солідно вбраний, у костюм спокійного сірого кольору і суворого крою. Проте його пооране зморшками чоло, на яке просто й акуратно лягало зачесане на проділ темне волосся, нервово смикалось, а типово південні риси обличчя, що вже встигли загостритися, були ніби вирізьблені різцем, але рот був окреслений ніжно, а підборіддя виліплене так м'яко… За хвилину він провів рукою по чолі, по очах і відвернувся.
— Не треба було мені приходити, — сказав він.
— Чому це, Тоніо Креґере?
— Я щойно встав від роботи, Лизавето, і в голові в мене — як на тому полотні. Блідий контур, забруднений виправленнями начерк і кілька кольорових плям, оце й усе. Приходжу сюди і бачу те саме. Всі ті конфлікти й протиріччя, що мучили мене вдома, я знаходжу й тут, — сказав він і потягнув носом повітря. — Дивно. Якщо тебе опановує якась думка, то вона чигає на тебе всюди, навіть у повітрі ти чуєш її запах. Фіксатив і весняний дух, правда ж? Мистецтво і… так, а що друге? Тільки не кажіть "природа", Лизавето, бо це поняття охоплює все. Ні, треба було мені краще погуляти, хоч хто зна, чи й тоді мені було б легше на серці. П'ять хвилин тому, недалеко від вашого будинку, я зустрів одного свого колеґу, новеліста Адальберта. "Хай їй чорт, цій весні! — заявив він, як завжди, аґресивним тоном. — Вона завжди була і буде найгіршою порою року! Чи вам спадає хоч одна розумна думка, Креґере, чи ви можете спокійно обміркувати бодай найменшу деталь і врахувати її дію, коли вас щось лоскоче в крові найнепристойнішим чином і хвилює сила-силенна недоречних почуттів, що, як добре їх зважиш, виявляються ні до чого не придатною тривіальністю? Щодо мене, то я йду в кав'ярню. Це, бачите, нейтральна зона, яку не зачіпає зміна пір року, так би мовити, відчужена, висока сфера літератури, де до тебе приходять тільки благородні думки…" І він пішов у кав'ярню. Мені, мабуть, треба було піти з ним.
Лизавета весело засміялася.
— Дуже добре, Тоніо Креґере. "Найнепристойніший лоскіт" — це дуже добре. І він по-своєму має рацію, весною справді багато не напрацюєш. Але зараз ви побачите, як я все-таки закінчу цю маленьку річ, маленьку деталь, і врахую її дію, як сказав би Адальберт. Потім ми перейдемо до "вітальні" пити чай, і ви матимете нагоду вибалакатись, бо я ж добре бачу, що ви сьогодні — як бочка з порохом. А поки що сідайте де-небудь, он хоча б на тому ящику, коли не боїтеся за свій патриціанський одяг…
— Ох, дайте спокій моєму одягові, Лизавето Іванівно! Невже ви хочете, щоб я розгулював у подертій оксамитовій куртці або в червоному жилеті? Митець і без того в душі авантурник. Тож треба, хай йому біс, хоч добре одягатися і поводитись як порядна людина… Ні, пороху в мені немає, — мовив він, дивлячись, як вона змішує фарби на палітрі. — Ви ж чули, що мене мучить, не дає мені працювати тільки ця проблема, це протиріччя… То про що ж ми говорили? Ага, про новеліста Адальберта і про те, який він гордий, рішучий чоловік. "Весна — найгірша пора року", — заявив він і пішов у кав'ярню. Бо треба знати, чого хочеш, правда ж? Бачите, мене теж нервує весна, теж бентежить чарівна тривіальність спогадів і почуттів, які вона викликає; тільки я не можу лаяти і зневажати її за це, і не можу тому, що мені соромно перед нею, соромно перед її чистою безпосередністю, перед її переможною молодістю. І я не знаю, чи мені заздрити Адальбертові, чи зневажати його за те, що він не розуміє цього… Справді, весною робота посувається погано, а чому? Бо прокидаються почуття. А той, хто вважає, що творець має право почувати, — той просто нічого не розуміє. Кожен справжній, чесний митець тільки посміється з такої наївності простака, — може, сумно, але посміється. Бо те, що ми кажемо, ніколи не може бути головним, це тільки матеріал, що сам собою нічого не означає, і лише холодно піднявшись над ним, митець граючись творить з нього естетичну картину. Коли те, що ви хочете сказати, надто обходить вас, надто близько лежить вам до серця, то вас напевне спіткає цілковите фіаско. Ви вкинетесь у патетику, в сентиментальність, і з ваших рук вийде щось важке, незграбне, недоладне, без іронії і запаху, нудно-банальне. Люди залишаться байдужі, а самі ви — розчаровані й зажурені… Так воно буває, Лизавето: почуття, тепле, щире почуття, завжди банальне і ні на що не придатне, мистецьку вартість має тільки роздратування і холодний екстаз зіпсованої нервової системи художника. Треба бути якимсь нелюдом, стояти десь поза цим світом, щоб дивитися цілком байдуже, ніби з якоїсь далекої далечини, на все людське, щоб зуміти чи принаймні спробувати взятися за нього, обіграти його, зобразити так, щоб у ньому відчувався смак і воно впливало на читача. Володіння стилем, формою і висловом вже само собою є передумовою такого холодного, вибагливого ставлення до всього людського, а воно ж, власне, означає певне збіднення, спустошення натури митця, бо здорове, сильне почуття — завжди несмак, це безперечно. Митець перестає існувати, як тільки він зробиться людиною, навчиться почувати. Адальберт зрозумів це, а тому й пішов у кав'ярню, у "відчужену сферу", авжеж!