Бояри слухали й думу думали. Найбільше їх вразило те, що влада може спочити в руках Дмитра Детька, що, раз узявши владу в руки, не дасть боярам коромолити.
І вони потайки, враз із Бартеком та Семеном Добромиричем, рішили допомогти Казимирові ввійти в місто.
І на другий день, на св. великомученика Юрія був уже Казимир на замку у Львові.
А військо його розмістилося вколо замку по домах прихильних Казимирові бояр.
Та недовго були вони йому прихильні. Казимирова шляхта, бутна й горда, почала поводитися в домах бояр, мов у себе дома. Так буцімто не бояри були в себе господарями, а вони, а бояри хіба слуги їхні.
І бояри скоро отямилися. Зразу слалися вони зі скаргами на шляхту до Казимира, та коли це ніщо не помагало, стали собі самі справу робити.
І ось одної ночі якось несподівано не стало двох шляхтичів, а другої знов кількох, а там і в білий день почали падати шляхоцькі голови.
Один із шляхти побачив раз на місті Ганку Детьківну. З першого погляду закохався в ній по вуха та став прилабузнюватися до неї. Дістав добру відправу від дівчини, однак не дав за вигране й далі непокоїв її, де тільки міг. Та тут йому став на перешкоді тивун Петро Воєславич. Він відразу крикнув до нього:
— Гей, добувай, сякий-такий, меча, я тебе провчу, як чіпати наших чесних дівчат.
Шляхтич і собі гордо відповів, і таки на вулиці прийшло до двобою. І шляхоцькі пахолки понесли вмираючого шляхцюру на його кватиру.
Занепокоївся Казимир, а тут іще дійшли до його вісті, що Дмитро Детько вертає до Львова, і то не сам, а з чималим загоном татар.
— Не видержу я тут з невеличким моїм відділом серед ворожого моря напору руської сили, ще й з татарською. Треба, не гаючись, тікати.
І одної ночі потайки, мов злодій, вийшло Казимирове військо з міста.
На другий день, а було це в день священномученика Семеона, в четвер 27 квітня, бояри зчудовані побачили, що з ляхів немає вже ні живої душі в городі.
— Що це сталося,— дивувалися вони,— що це сталося?
А тут і княжий скарбник почав оповідати:
— Зграбували княжу скарбницю, зграбували зовсім...
— Хто, як, коли? — питали зчудовані люди.
— Хто? Казимирові вої — цеї ночі! — відповів.
— А ти ж не міг не дати?
— Еге ж, поставили сторожу біля моєї кімнати, а скарбницю розбили й усе забрали. Забрали все золото й срібло, оба вінці Данила й Юрія І з дорогими самоцвітами, княжий престол та княжі ризи, а навіть два золоті хрести з божим деревом.
— Рабівники, злодії! — кричав народ, а бояри, що перше були прихильниками Казимира, тепер поопускали голови й мовчали.
На другий день прибув тисяцький Дмитро, чи, радше, тепер вже не тисяцький, а наставник Галицької землі, бо враз із собою привіз він грамоту від князя Любарта, в якій він переймав під свою руку Галицько-Волинські землі й іменував Дмитра Детька своїм наставником.
Татар не було. Дмитро Детько тільки вмисне пустив був вістку, що йде з татарами, щоб налякати ляхів.
І вдалося йому...
Таки цього самого дня скликав Дмитро боярську раду й прочитав на раді княжу грамоту. Всі бояри, навіть Дмитрові противники зраділи — засмакували вже ляцького панування.
— Тепер, бояре,— закінчив Детько,— треба нам подбати, щоб удруге не пустити вовка в комору, бо я впевняю вас, що Казимир не дасть за вигране. Забагата й гарна наша рідна земля, щоб вороги наші оставили її в спокою. Треба нам усім бути готовими боронити її.
Бояри, всі як один муж, кликнули:
— Боронитимемо землі рідної й волі нашої до останньої краплі крові. Проводи нам, ми всі з тобою!
І Дмитро став заводити лад. Поправляв скріплення, збільшав залогу, вправляв її. А тим часом приходили вісті, що Казимир зайняв уже червенські городи: Перемишль, Ярослав, Червень і інші. Із-за Карпат приходили вісті, що й мадяри готовляться до походу на Галич.
Бачив Дмитро, що забагато ворогів. Скликав раду. Урадили позвати на поміч татар.
Не одну битву прийшлося звести з ляхами й з мадярами й із різним щастям. Та вкінці Казимир побачив, що не дасть ради, й подався назад у свою Польщу, щоб знов приготовитися до нового походу. Та тут дійшли до його вісті, що Дмитро заключив умову з татарами, щоб вони напали на Польщу.
Налякався Казимир і пише до Дмитра, що нехай він не насилає татар, а він не нападатиме на Галицьку волость, а признає в Галичі владу Детька.
— Добре,— відповідає Дмитро,— сидіть ви в себе в Польщі, то й я оставлю вас у спокою.
І взявся заводити лад на Галицькій землі. За час воєнної хуртовини занепало все життя в Галицькій землі. Чужинецькі купці повтікали й боялися заїздити до Львова.
І вислав Дмитро грамоти до міст німецьких, до Торна й інших, що тепер уже настав лад і спокій і купці, як колись за князів, можуть знову прибувати до Львова й займатися безпечно й спокійно торгівлею.
І купці відгукнулися на Дмитрів заклик. Стали, як колись бувало, заїздити купці чужинецькі, заморські товари привозити, а Львів багатів і завдані рани почав уже гоїти.
Радів і Дмитро Детько добром і щастям рідної країни, а тут і в його хату заглянуло щастя. Справив він весілля дочці-одиначці Ганці. Гей, гучне ж то було весілля, гучне. І князь не спромігся б на гучніше весілля своїй дочці...
Та це заразом викликало й зависть бояр. Забули вже про небезпеку, що висіла над рідною країною, й знову почалися крамоли, знову незгода почала розпростирати над країною свої чорні крила, гадючу їдь розсипати. А головним її прислужником був Бартек із Лобзова. Він усе найшов нагоду кинути між боярство зерно незгоди. Удавав навіть противника Казимира й доводив Дмитрові, що він не послав татар на Польщу, щоб знищити її, а тоді Галицька волость була б безпечна. А рівночасно слав до Казимира тайних посланців із докладними звідомами, що діється у Львові, що він уже має доволі сильне сторонництво, яке виступає ворожо проти Дмитра й яке він може повести, куди захоче.
А Казимир тим часом слав послів до татар і старався відтягнути їх від союзу з Дмитром. І відтягнув.
Тоді рушив враз з угорським військом, що було під проводом воєводи Вілерма, на Львів.
Почався бій. Нерівні були сили, та все-таки, коли б усі бояри рушили б до бою, не стогнати б Галицькій землі в ворожій неволі. А так Бартекові вдалося частину бояр відтягнути від Дмитра, й вони на власну руку "боронили" Львова під Бартековим проводом.