— Звичайно, є.
— Не запросили б ви його зв'язатися зі мною сьогодні ввечері чи завтра вранці?
Полегшено зітхнувши, комісар підвівся.
— Попрошу вас пройти до сусідньої кімнати. Ви повторите свої свідчення стенографісту, який занотує їх.
Як це до нього зробив Бланше. А що міг розповісти їм Бланше? Посідаючи такий видний пост у Французькому банку, він пішов на це приниження і був допитаний якимось поліцейським.
Комісар одчинив двері.
— Жюльєн! Мосьє Пуато стисло викладе вам свої свідчення. Ви їх зафіксуєте, а він підпише їх завтра протягом дня. Мені вже час додому.
Він повернувся до Алена.
— Даруйте, мосье Пуато, що затримав вас. До завтра.
— Коли я побачу дружину?
— Це вже справа слідчого.
— Де вона ночуватиме сьогодні?
— Внизу, в камері попереднього ув'язнення.
— Чи треба їй передати що-небудь з речей — білизну, речі туалету?..
— Якщо бажаєте. Проте в першу ніч…
Він не закінчив своєї думки.
— Тільки валізу вам доведеться доставити на набережну Орлож.
— Знаю.
Камери, двори, кабінет, де жінок оглядають лікарі… Років десять тому він писав про це репортаж…
— Я вам подзвоню, коли ви будете мені потрібні.
Помічник комісара надів капелюха й плащ.
— Може, вдома вам що-небудь спаде на думку. На добраніч, Жюльєн!
Цей кабінет був трохи менший, ніж перший, і меблі тут були з світлого дерева, а не з червоного, як у сусідньому.
— Прізвище, ім'я, вік, службовий стан…
— Ален Пуато, народився в Парижі, площа Кліші, тридцять два роки, директор тижневика "Ти"…
— Одружений?
— Так. Батько сім'ї. Паризька адреса: вул. Фортуні, 17-біс. Основна адреса: Сент-Ілер-ля-Віль, вілла "Ноннетт"…
— Отже, ви визнаєте…
— Я нічого не визнаю. До мене в квартиру піднявся поліцейський інспектор і запитав, чи є у мене зброя… Я відповів ствердно і став шукати браунінг в шухляді комода, проте там його не виявилось… Інспектор привіз мене сюди, і комісар, не пам'ятаю його прізвища…
— Помічник комісара Румань.
— Цілком вірно. Так от, комісар Румань сповістив, що моя дружина вбила сестру… Він показав мені браунінг, який я начебто впізнав, хоч на ньому й нема якихось особливих знаків і я ним ніколи не користувався… Комісар запитав, чи відомі мені мотиви злочину, вчиненого дружиною, і я відповів, що ні…
Ален ходив туди й сюди, як у себе в кабінеті, і нервово палив сигарету.
— Оце і все?
— Було ще інше запитання, та, гадаю, в протоколі воно не повинно фігурувати.
— Про що йшла мова?
— Про мої стосунки з своячкою…
— Інтимні?
— Так, але відтоді…
— Давно?
— Ось уже рік, як між нами все скінчено…
Жюльєн почухав лоб кінчиком олівця.
— Ми встигнемо це додати й завтра, якщо комісар вважатиме за потрібне.
— Я можу бути вільним?
— Звичайно, якщо ви вже скінчили з комісаром…
Ален знову опинився в довгому похмурому коридорі.
Бабусі в заскленому залі чекання вже не було. За зеленим столом сидів інший вартовий, теж з срібним ланцюгом і бляхою.
На вулиці, як і перше, лив дощ, дув поривчастий вітер, і а Ален не побажав прискорити крок і сів у машину геть мокрий.
Розділ II
Знову нахилившись уперед, щоб краще бачити крізь вітрове скло дорогу, Ален піднімався Єлісейськими Полями і навіть не намагався дати лад своїм думкам. Він був злий і на сором'язливого інспектора, і на комісара Руманя, і на байдужого стенографа Жюльєна за те, що вони принизили його, певніше, так збили з пантелику своїми запитаннями, що він і досі не в змозі опам'ятатися.
Помітивши вільне місце для стоянки перед баром, він рвучко загальмував, ризикуючи, що в нього вріжеться машина, яка йшла позаду і водій якої, розмахуючи руками, лаяв його на всі заставки. Алену треба було перехилити склянку.
— Віскі… Подвійну порцію.
Він багато пив. І Мур-мур теж. І взагалі пили всі їхні друзі, всі співробітники. Ален мав перевагу: він ніколи не п'янів і на другий день не мучився з перепою.
Ні, неймовірно, щоб дружина, через рік після…
Він мало не повернувся, щоб заговорити з нею, ніби вона сиділа на сусідньому табуреті, як завжди.
Навіщо помічникові комісара так хотілося знати все про їхні взаємини? Чи вони з дружиною кохали одне одного? А що взагалі означає це слово?
Усе було зовсім не так, як уявляв собі поліцейський. Ален, бувало, сидів у себе в бюро на вулиці Маріньян. Або в друкарні. Дружина дзвонила йому: "Які в тебе плани на вечір?"
Він не запитував, звідки вона дзвонила.
"Тим часом ніяких".
"Коли зустрінемось?"
"Давай о восьмій в "Клошетоні"?
"Клошетон" — бар навпроти редакції. У Парижі чимало барів, в яких вони призначали одне одному побачення. Дружина терпляче чекала на нього іноді з годину. Він сідав поруч…
"Подвійне віскі…"
Вони не цілувалися, зустрівшись, не розпитували одне одного. Хіба що: "Де сьогодні обідатимем?"
Майже завжди в якому-небудь більш або менш модному бістро. І коли йшли туди вдвох, зустрічали приятелів, отож кінчалося на тому, що влаштовували стіл на вісім-десять осіб.
Вона сиділа поруч, але він не звертав на це особливої уваги. Важливо, що була тут. Мур-мур не заважала йому пити, не намагалася утримати від дурних вчинків, коли, наприклад, опівночі він вискакував на бруківку попереду машини, що мчала, аби перевірити швидкість реакції водія. Сотні разів його могли вбити.
"Ходімо до Гортензії, побешкетуємо".
Нічний шинок, де вони часто бували. Гортензія любила їх, хоч трохи й побоювалась.
"У тебе можна здохнути від нудоти, старенька. А хто отой дурило, що навпроти?.."
"Тихше, Ален! То впливова людина, він…"
"Щось мені не подобається його краватка".
Гортензія скорялася. Ален підводився, підходив до пана, що навпроти, чемно вітався.
"Чи знаєте ви, що мені не подобається ваша краватка?.."
Відвідувач сидить не сам, він не знає, що сказати.
"Дозволите?"
Швидким рухом Ален зриває з нього краватку, вихоплює з кишені ножиці й починає різати. "Можете зберегти собі на згадку".
Ніхто з них навіть не поворухнеться при цьому. Інші обурювались. Але одразу ушивались.
— Бармен! Ще скляночку!
Він перехилив її одним духом, втер губи, заплатив і знову під зливою перейшов дорогу, щоб сховатися в машині.
Увійшовши в квартиру, Ален посвітив усі лампи, запитуючи себе: до чого б його взятися? Без Мур-мур вдома було якось незвично.