Навіщо запитувати людину, яка однаково нічого не відповість? За кілька хвилин він потрапить до комісара, з яким, безперечно, знайомий, бо майже з усіма він не раз зустрічався.
Не спитавши, куди йти, Ален збіг широкими сходами і став на другому поверсі.
— Либонь, тут?
У довгому, погано освітленому коридорі жодної душі. Двері обабіч зачинено. Тільки старий сторож із срібним ланцюжком на шиї і масивною бляхою на грудях сидів за столом, покритим, як більярд, зеленим сукном.
Пройдіть, будь ласка, до зали чекання. Одну стіну зали було засклено цілком, як у його вітальні, що колись правила за майстерню художника. Якась бабуся в чорному, що ждала своєї черги, вп'ялася в нього злючими очима.
— Даруйте….
Інспектор пішов коридором і постукав у якісь двері, що за ним одразу зачинилися. Бабуся сиділа нерухомо. Навіть повітря тут було якесь нерухоме, сизе, мов туман.
Ален знову глянув на годинник. Двадцять хвилин на дев'яту. Не минуло й години, як він залишив редакцію на вулиці Маріньян, кинувши на ходу Малеському:
— До скорого…
Сьогодні вони у гурті кількох приятелів і приятельок лагодилися вечеряти в новому ресторані на авеню Сюффран.
Атож, тут нема ні дощу, ні вітру. Ніби все зупинилося п просторі й часі. Проте досі — першого-ліпшого дня — нарт було Алену написати на картці своє ім'я, щоб за кілька хвилин чиновник вів його до кабінету начальника карної поліції, а той вставав йому назустріч з простягнутою рукою.
Він давно вже не нудився, чекаючи прийому, від самого початку своєї кар'єри.
Кинув погляд на бабусю — її нерухомість зворушувала його — і мало не запитав, скільки вона вже сидить. Може кілька годин?
У нього урвався терпець. Ален починав задихатись. Тож підвівся, запалив сигарету і став ходити туди й сюди під несхвальним поглядом бабусі.
Відтак одчинив засклені двері, пройшов у коридор і запитав сторожа з срібним ланцюжком:
— Який комісар хоче мене бачити?
— Не знаю, мосьє.
— Але ж їх тут не так уже й багато о цій йорі?
— Два або три. Вони засиджуються іноді допізна. Як вас звати?
В Парижі було чимало місць, де називати своє прізвище не було потреби, бо всі його добре знали.
— Ален Пуато.
— Ви одружені, так?
— Одружений…
— А дружина ваша невисока на зріст, брюнетка, в непромокальному, підбитому хутром плащі?
— Так, так.
— В такому разі вас викликає помічник комісара Румань.
— Новачок?
— Що ви! Він працює тут понад двадцять років, але до кримінальної поліції справді перейшов недавно.
— Моя дружина у нього в кабінеті?
— Не знаю, мосьє.
— А вона приїхала о котрій годині?
— Не можу вам відповісти.
— Ви її бачили?
— Гадаю, що бачив.
— Вона прийшла сюди сама?
— Пробачте, мосьє, але я й так уже вам лишку наговорив.
Ален одійшов, ображений і занепокоєний. Його примушують чекати. З ним обходяться, як із звичайним відвідувачем. Що може робити на набережній Орфевр Мур-мур? І що це за халепа з пістолетом?
Чому він не знайшов його в шухляді? Адже то звичайнісінька зброя. Бандити навіть посміялися б. Калібр 6,35 мм — дитяча забавка.
Пістолета він не купував, його дав йому співробітник Боб Демарі.
"Відтоді як мій синочок почав ходити, я вважаю за краще, щоб така цяцька не залишалася в квартирі".
Принаймні років п'ять чи шість тому. З тих пір у Демарі з'явилося ще двоє діток. Але що ж все-таки сталося з Мур-мур?
— Мосьє Пуато!
Це той інспектор, що приїхав за ним. Він кликав його.
— Заходьте, будь ласка…
В кабінеті помічника комісара нікого не було. Комісар, чоловік років під сорок, зі стомленим обличчям, простяг Алену руку і знову сів.
— Скидайте ваш плащ, мосьє Пуато, і сідайте.
Інспектор до кабінету не зайшов.
— Мене повідомили, що у вас зник пістолет.
— Я не знайшов його на місці.
— А це не він?
І помічник комісара простяг йому чорний з голубуватим відблиском браунінг. Ален машинально схопив його.
— Гадаю, він. Дуже можливо.
— На вашому ніяких примітних знаків не було?
— Правду кажучи, я його ніколи не розглядав. І ніколи ним не користувався.
— Ваша дружина, звичайно, знала про його існування?
— Безперечно.
Ален раптом запитав себе, чи це справді він тут сидить і відповідає на такі абсурдні запитання. Адже він — Ален Пуато, дідько б його взяв! Весь Париж знає його! Він керує одним із найпопулярніших у Франції щотижневиків й збирається видавати другий. Крім того, ось уже півроку, як він випускає платівки, що про них говорять щодня по радіо.
Його не тільки не змушують чекати в приймальнях — він на "ти" принаймні з чотирма міністрами, у яких обідав. І іноді вони самі приїжджали до нього на віллу.
Треба обуритися, скинути з себе апатію!
— Чи не скажете ви мені, нарешті, що все це. означає?
Комісар подивився на нього нудьгуючим, стомленим поглядом.
— Потерпіть трошки, мосьє Пуато. Не думайте, що це дає мені більшу приємність, ніж вам. У мене був важкий день. Я вже поспішав додому, до дружини й діток.
Він кинув погляд на чорний мармуровий годинник, що стояв на каміні.
— Ви, певно, давно вже одружені, мосьє Пуато?
— Років із шість. Ні, либонь, сім. Не рахуючи тих двох років до шлюбу, протягом яких ми жили як чоловік з жінкою.
— Маєте діток?
— Атож, сина.
Поліцейський глянув у досьє.
— Йому п'ять років…
— Так.
— Він не живе з вами…
— Хто зна, як це назвати…
— Тобто?
— У нас у Парижі квартира, певніше — тимчасовий притулок, бо вечорами ми рідко буваємо вдома. Наш справжній дім — у Сент-Ілер-ля-Віль. Щоп'ятниці пополудні ми виїжджаємо, а влітку проводимо там майже кожну ніч.
— Так. Ви, звичайно, кохаєте свою дружину?
— Безперечно.
Він вимовив це без пристрасті й без пафосу, як щось таке, що само собою зрозуміло.
— І вам відоме її особисте життя?
— Її особисте життя проходить вкупі зі мною. Що ж до роботи…
— Саме це я і хотів спитати…
— Моя дружина журналістка.
— Вона не працює у вашому тижневику?
— Ні, це було б для неї занадто легко. До того ж робота в тижневику не в її жанрі.
— Які відносини у неї з сестрою?
— З Адрієною? Найкращі. Вони приїхали до Парижа одна за одною. Першою Мур-мур, потім…
— Мур-мур?
— Це я дав їй таке пестливе прозвисько. А тепер її так кличуть усі наші друзі, всі мої співробітники. Коли вона шукала собі псевдонім, я порадив підписуватися Жакліна Мур-мур. Вони з сестрою довго жили в одній кімнаті в Сен-Жермен-де-Пре.