Моложавий, з обличчям без жодної зморшки й сивим волоссям, зачесаним назад, Андре Фаж скидався на типового інтелігента, як його уявляють собі люди. В ньому почувалася врівноваженість і лагідність.
Коли Альбер виповнив склянки, Фаж глянув по черзі на Алена і Бланше та зауважив:
— Обох вас постигло нещастя, а я втратив обох дочок. І навіть не знаю, якої мені більше шкода.
Голос його, глухий від стриманого хвилювання, ніби проходив крізь повсть. Він зупинив погляд на Алені.
— Ви бачилися з нею?
Вони так рідко зустрічалися, що мало знали один одного.
— Атож, сьогодні, в кабінеті слідчого.
— І як вона?
— Я був уражений, побачивши її такою спокійною, і тим, як вона була вдягнута: ніби прийшла з візитом.
— Вона завжди була такою. Ще зовсім маленькою, коли почувала себе скривдженою, заб'ється, бувало, в темний куточок або в стінну шафу і не показується, поки не опанує собою.
Він надпив портвейн і поставив склянку.
— Я намагався не читати газет і не читатиму їх тепер тривалий час.
— А як ви дізналися?
— Від вашого поліцейського комісара. Він вважав за свій обов'язок прийти до мене, хоч виклав усе дуже тактовно.
Він глянув довкола.
— Де ж це сталося? — звернувся він до Бланше.
— У спальні, точніше, в суміжному будуарі.
— А де були діти?
— Вечеряли з Наною.
— Вони знають?
— Поки що ні. Я сказав їм, що з мамою трапився нещасний випадок.
Діти! Шестирічний Бобо і трирічна Неллі.
— Так, це від них не втече.
— Тіло привезуть завтра вранці. Похорон — у суботу о десятій.
— Церковний?
Фаж був невіруючим, а його дочки дістали світське виховання.
— Так, я замовив месу з відпущенням гріхів.
Ален почував себе до того зайвим, що навіть запитав себе: чого він тут?
Він слухав, не відчуваючи бажання заходити в розмову. Співрозмовники були такі несхожі між собою. Особливо Бланше. Можна було б подумати, Що вони з різних планет.
А може, він не такий, як усі?
Йому здавалося, що лампи світять аж надто тьмяно. Хоч це була якась омана, бо ще звечора все йому ввижалося в тьмяному світлі. Він почував себе так, ніби його зачинили в похмурому приміщенні.
— Вечерю подано, мосьє.
На руках у Альбера білі рукавички. Довгий стіл був сервірований сріблом і кришталем, з квітами посередині. Невже Бланше спроможний думати й про квіти? Чи це зроблено було автоматично, незалежно від хазяїна?
Посідали щонайдалі один від одного.
— Ви не знаєте, Адрієна дуже мучилася?
— Лікар стверджує, що ні.
— Коли вона була маленькою, я звав її Сплячою Красунею, їй бракувало жвавості й того чарування, що були так властиві Жакліні.
Алену не важко було пригадати образ Адрієни й порівняти з тим, що змалював батько.
— Вона мало гралася, могла годинами сидіти біля вікна й розглядати хмари на небі.
"Тобі не скучно, моя люба?"
"А чого мені скучати?"
Мене й дружину часто тривожив її спокій, який ми іноді вважали за хворобу. Та наш лікар Марньє заспокоїв нас щодо цього.
"Не скаржтесь. Бо коли вона прокинеться, у вас буде багато клопоту. Ваша дівчинка живе інтенсивним внутрішнім життям".
Запала тиша. Бланше скористався з неї, щоб прокашлятись. Альбер подав рибне філе.
— Згодом між сестрами спалахнуло суперництво, хоч ми й робили все, аби уникнути цього. Гадаю, так буває між дітьми в кожній сім'ї. Почалося з того, що Жакліна дістала дозвіл лягати спати на годину пізніше. Протягом кількох місяців Адрієна відмовлялася лягати перша. У неї склеплялися очі, але вона вперто трималася. І ми змушені були піти на компроміс: стали вкладати їх одночасно, на півгодини раніше, ніж належало Жакліні, і на півгодини пізніше, ніж належало Адрієні.
— Це було несправедливо щодо Жакліни, — зауважив Ален.
Він і сам здивувався, що назвав дружину Жакліною, а не Мур-мур, як звичайно.
— Знаю. З дітьми несправедливість неминуча. В тринадцять років Адрієна зажадала, щоб її вдягли так само, як і сестру, хоч тій вже було шістнадцять. Спливло ще два роки, і Адрієна почала палити. Ми з дружиною намагалися виявити щонайбільше терпимості, ставилися однаково Як до старшої, так і до меншої. Бо вважали, що, коли вони збунтуються, буде гірше.
Погляд його застиг. І він додав тихим голосом:
— Хоч що могло бути гіршим від того, що трапилось. І глянув на одного зятя, потім на другого.
— Не знаю, кого з вас двох жаліти більше.
Обличчя його спохмурніло, і він взявся до їжі. Тепер за столом чутно було тільки постукування виделок.
Альбер змінив тарілки, поставив на стіл печеню з куріпок, налив у склянки бургундського.
— Я їздив подивитися на неї… Туди.
Тесть пробурмотів:
— Ну, у мене не вистачило б мужності.
Може, це сцена з якоїсь вистави, що в ній три актори надто повільно грали свої ролі? У Алена виникло бажання кричати, махати руками, кинути тарілку на підлогу, щоб повернутися до життя.
Присутні не говорили вже про Жакліну та Адрієну. Фаж розповідав про своїх дітей, своїх дочок, коли вони були маленькими і стали підлітками.
— Коли мої діти народились, я мріяв, що в них не буде від мене таємниць, хотів бути їхнім другом, допомагати їм…
Він замислився й повернувся до Бланше.
— Чи багато говорила з вами Адрієна?
— Н-ні. Не надто. Вона не відчувала потреби в душевних сповідях.
— А з вашими друзями?
— Була гарною господинею, хоч завжди трималася в тіні. Ми майже не помічали її присутності.
— От бачите! Вона лишилася такою, як була. Жила в своєму внутрішньому світі, не в силі відкрити його будь-кому. А Жакліна, Ален?
Той мовчав, не знаючи, що відповісти. Боявся завдати болю цій людині, що прийняла з такою лагідністю страшний удар.
— Мур-мур… Так я її звав…
— Атож.
— Мур-мур дорожила своєю незалежністю, ось чому працювала. В цю сферу вона мене ніколи не допускала і не просила у мене ні допомоги, ні поради. Цей відтинок доби належав тільки їй. Зате в інший час вона не відходила від мене ні на хвильку.
— Те, що ви розповідаєте, дуже цікаво. Я немов зараз бачу, як вона сидить у кріслі в моєму кабінеті. Увіходила завжди так тихо, що я навіть лякався, коли, підвівши голову, бачив її навпроти себе. "Хочеш погомоніти зі мною?" "Ні". "Ти певна, що нічого не маєш мені сказати?" Вона заперечно хитала головою. Їй приємно було сидіти у мене в кабінеті, і тільки. А я знову брався до роботи.