— Гадаєш, вона даватиме свідчення?
— На запитання комісара вона одмовилась відповідати.
— Але, може, завтра…
— Звідки я знаю? Особисто мені на все начхати!
Вони не мали більше про що розмовляти і мовчки ходили просторою кімнатою. Незважаючи на все випите, Ален не відчував сп'яніння.
— Ти не збираєшся додому?
— Звичайно, збираюсь. Проте навряд чи мені вдасться заснути.
— А я, навпаки, спатиму як убитий.
Бланше вдягнув пальто, розшукав капелюха і повагався, чи простягати руку Алену, що стояв досить далеко від нього.
— До зустрічі найближчими днями. Чи до завтра. Слідчий, певне, захоче влаштувати нам очну ставку.
Ален знизав плечима.
— Постарайся, щоб… щоб не було багато розмов про Адрієну… щоб про неї не судили надто суворо…
— На добраніч!
— Спасибі.
Він пішов, незграбний, жалюгідний. Причинивши за собою двері, не став викликати ліфт, а пішов сходами.
Тоді Ален дав собі нарешті волю — звіряче виття вирвалося у нього з грудей.
Розділ III
Ніч пройшла неспокійно. Кілька разів Ален прокидався, а одного разу прокинувся не на своєму звичному місці, з лівого боку, а на місці Мур-мур. Пекло в шлунку, і він таки встав і напівсонний пішов до ванної випити соди.
Коли в нього над головою пролунав голос, уже розвиднілось; служниця змушена була потрясти його за плече, щоб розбудити. Її звали мадам Мартен. Приходила щоранку о сьомій годині і йшла опівдні.
Сьогодні у неї був суворий вираз, і вона глипнула на Алена лихим поглядом.
— Каву подано, — повідомила сухо.
Ален ніколи не сприймав людської жалості. І ненавидів сентименти. Хотів бути реалістом, циніком, однак цього ранку потребував хоч трохи ніжності у взаєминах з людьми.
Не зодягаючи халата, він увійшов до вітальні, де засвічені лампи боролися з світанковим присмерком. За широкою скляною стіною мутна синява, мокрі дахи: вчорашні кошлаті хмари розтанули, небо було затягнуте густою сірою пеленою, щільною і нерухомою.
Звичайно, перед очима була вся панорама міста — від собору Паризької Богоматері до Ейфелевої башти. Та сьогодні вона обмежувалась лише ближчими дахами й кількома освітленими вікнами, хоч була вже восьма година ранку.
Ален жадібно пив каву, оглядаючи кімнату, де стільці й крісла знову зайняли свої місця, а порожні пляшки зникли.
Мадам Мартен прибирала, ворушачи губами, немов розмовляла сама з собою. Їй було років п'ятдесят. На низенькому столику лежали газети, які вона приносила вранці. Проте Ален не відчував бажання заглянути в них.
Його не нудило на похмілля, але він почував себе розбитим, душевно й фізично, а голова лишалася порожньою.
— Волію одразу ж попередити вас… — Цього разу губи ворушились уже не безгучно. Служниця заговорила: —… Що працюю у вас останній день.
Чому, не пояснила. А втім, він і не питав пояснень. Жуючи рогалик — тісто в'язло на зубах, — він налив собі другу чашку кави.
Нарешті сів до телефону і попросив з'єднати його з Сен-Ілер-ля-Віль.
— Алло!.. Лулу?
Лулу — Луїза Біран, їхня куховарка, дружина садівника.
— Ви сьогодні читали газети?
— Ні ще, але кажуть люди…
І в неї голос був зовсім не такий, як звичайно.
— Ви не всьому вірте, що вам казатимуть і що буде в газетах. Певного ще нічого нема. Як почуває себе Патрик?
Сину було п'ять років.
— Гаразд.
— Вживіть заходів, щоб до нього нічого не дійшло.
— Зроблю все, що від мене залежить.
— А як ви там взагалі?.. — додав він із чемності.
— Взагалі — нічого.
— Будьте такі ласкаві, мадам Мартен, зготуйте мені ще чашечку.
— Як на ваш вигляд, вона вам не завадить.
— Я вчора пізно ліг.
— Я й не сумнівалася, побачивши, що робиться в квартирі.
Ален пішов чистити зуби, відкрив крани, лагодився прийняти ванну, та кінець кінцем вирішив стати під холодний душ. Звичайно його вранішні рухи були підпорядковані певному ритму. А тут навіть забув увімкнути радіо, побоюючись почути, що про них будуть говорити.
У пам'яті зринув схожий на тунель довгий коридор, в кінці якого він дав поліцейському валізу для Мур-мур. Вона теж повинна б уже встати. Їх, певно, будять рано, годині о шостій.
— Ваша кава на столі.
— Дякую.
Ален сів пити каву в купальному халаті і, присунувши нарешті газети, прочитав перший заголовок:
Молода журналістка — убивця своєї сестри.
Далі дрібнішим шрифтом:
Без сумніву, йдеться про драму на грунті ревнощів.
Тут же було вміщено погану фотографію Мур-мур: прикривши обличчя руками, вона перетинала подвір'я карної поліції.
У Алена не вистачило мужності ні дочитати статтю, ні переглянути інші ранкові газети.
Кожного ранку він прямував на вулицю Маріньян, куди полюбляв прийти одним з перших, щоб переглянути пошту.
Сьогодні їхати в редакцію не хотілося. І взагалі нічого не хотілося. Лягти б та ще трохи поспати. Незважаючи на вороже ставлення мадам Мартен, її тупцювання заспокоювало.
Що слід було зробити?..
Ах, так! Адвокат! Може, той, що вів справи тижневика і консультував Алена щодо випуску платівок? Звали його Ельбіг. Віктор Ельбіг. Важко було визначити його походження. Він розмовляв з акцентом, який міг бути в такій же мірі чеським, як і угорським або польським.
Заклопотаний чоловічок, невеличкий на зріст, непевного віку, товстенький, сяючий, у величезних, схожих на коліщата, окулярах, з яскраво-рудим волоссям.
Жив він самотньо в квартирі на вулиці д'Еколь, серед неймовірного безладдя, що не заважало йому бути одним з найбільш відомих адвокатів у цивільних справах.
— Алло! Віктор! Я тебе не розбудив?
— Ти забув, що мій день починається з шостої ранку? Я наперед знаю, про що ти проситимеш.
— Ти читав газети?
— В усякому разі, достатньо поінформований, щоб порадити тобі звернутися до Рабю.
Філіп Рабю з успіхом виступав у багатьох процесах останніх двадцяти років, які набули широкого розголосу.
— А тобі не здається, що тим самим ми заздалегідь ускладнюємо справу?
— Але ж твоя дружина вбила сестру, чи не так?
— Так.
— Вона не заперечує?
— Навпаки — зізналась.
— Які пояснення вона дає?
— Ніяких.
— Це вже краще.
— Чому?
— Тому що Рабю вкаже їй лінію поведінки. А як це відіб'ється на тобі?
— Що ти цим хочеш сказати?
— Либонь, читачам твого тижневика не дуже сподобається роль, яку ти відігравав у цій справі.