— Капітане Сміян, кого ви мені привезли? Де ви взяли її?
— Там, куди ти нас послав, Козурін, — холодно відмовив я.
— Ви все переплутали!
— Переплутала ця дурна фрау Вільтруд, а ти її послухав, ось і маєш. Жди тепер ще британського майора на свою голову.
— Самі розбирайтеся тепер з майорами! — заверещав Козурін і вже був норовив дати тягу, але обіцяний нашою розкішною співвітчизницею майор Стокс уже був тут, у супроводі вже знайомих мені лейтенантів і Попова, переступив поріг вітальні, відрекомендувався досить ввічливо і ще ввічливіше став пояснювати:
— Сталося непорозуміння. і тільки тому, що я запізнився до церкви, де повинен був зустрічати свою наречену. Але мені перерізала шлях колона американських "студебеккерів" з вугільним брикетом, я простояв біля перехрестя цілої чверть години і неприпустимо затримався.
Майор Стокс був дебелий, як наш знайомий майор Гарвей, а заввишки з Робінсона, говорив повільно, самовпевнено, мундир мав увесь в якихось нашивках, емблемах, глянувши на які, я зрозумів, що він з 32 королівської гвардійської бригади, девізом якої є пильність, про що свідчила одна з нашивок із зображенням широко розплющеного ока. От тобі й маєш: покликаний пильнувати безпеку й недоторканість самого короля, а власну наречену ганебно проґавив! А тепер торочить нам про якісь "студебеккери" і буровугільний брикет.
Козурін втретє перед моїми очима перероджувався, мов змій з казки. Запопадливість перед "дружиною академіка Лисенка", тоді злобна істерика, тепер — холодна зверхність над цим гвардійсько-королівським майором.
— Я хотів би знати, де моя наречена? — ввічливо поцікавився майор.
— Вона там, де треба, — холодно кинув Козурін.
— Я повинен побачити її.
— Це неможливо.
— Але чому? Вона моя наречена.
— Вона радянська громадянка і не може бути нареченою іноземця.
— Ми кохаємо одне одного, і ніхто не може стати нам на перешкоді!
— Помиляєтесь, майоре. Така сила існує. В нас є Указ про заборону радянським громадянам брати шлюби з підданими інших країн.
— Це насильство над особистістю!
— Нічого не знаю. Указ існує, і ми повинні його виконувати. Вашу так звану наречену ми відправляємо на батьківщину. Указ підписав маршал Сталін.
— Я напишу маршалу Сталіну!
— Не радив би вам цього робити. Він надто зайнятий, щоб читати ще й листи про кохання.
— Я попрошу нашого короля, щоб він поклопотався за мене перед маршалом Сталіном!
— Цього вам ніхто не забороняє.
— Але Ольга! Що буде з нею?
— Про неї потурбуємось ми.
Треба віддати належне Козуріну: тут він виказав таке вміння говорити з іноземним підданим, що мені й не снилася. Все-таки йому щось перепало від отого дядька-генерала з "органів".
Майор Стокс відкозиряв, забрав своїх лейтенантів і в супроводі небалакучого Попова відбув туди, звідки прибув.
— Ну, Сміян, — просичав Козурін, — я тобі цього ніколи не забуду!
— Давай-давай! — посміявся я. — Бережи своє дорогоцінне здоров’я, Козурін, і не втрачай пильності!
— Я подам на тебе рапорт у Хемер! — підскочив він до мене.
— Хоч господу богу подавай. Пиши од пуза! Можеш обписати мене з ніг до голови. Після того, як мене обписали німецькі осколки, мені вже сам чорт не страшний.
Козурін несподівано вспокоївся і був майже лагідний, коли сказав:
— Чорт тобі, може, й справді не страшний, та є дещо страшніше чорта!
Може, натякав на свого дядька-генерала і на недремні "органи", в яких той служив? Але дядько був далеко, а все неблизьке нас не лякає.
Ольгу Шиянову Козурін швиденько переправив до Хемера, а вже звідти вона помандрувала до нашої зони і далі — на Батьківщину. Чи хоч зняла з себе фату, чи так і з’явилася перед нашими доблесними прикордонниками? Це вже виходило за межі моїх зацікавлень, надто що Попов поставив перед нами нову проблему.
Цей загадковий Попов за ті місяці, що я його знав, завжди уявлявся мені таким собі добрим ярмарковим дядьком, який тримає на дні свого воза цілий міх несподіваних дарунків і час від часу розв’язує той міх, щоб показати те чи інше, зацікавити, привабити, набити собі ціну.
Так було ще при американцях, коли Попов, мало чи не на честь мого приїзду на Рейн, видав нам таємницю гітлерівського вченого-ракетника, так сталося й цього разу після ганебного провалу з дружиною академіка Лисенка.
Тактовно виждавши кілька днів після цієї історії, Попов, коли ми поверталися з польського табору (наша "селекційна" робота тривала там далі), похмикуючи і попирхуючи, сказав ніби між іншим:
— В мене є дані, що в Овераті переховується кілька родин радянських громадян. Там на околиці містечка ще гітлерівці поставили барак для іноземних робочих, от вони саме в ньому.
— Звідки такі відомості? — поцікавився я.
— Таємниця мадридського двору.
— Попов, не крутійствуй! — гукнув я.
— Коли я скажу, що маю відомості від німецьких антифашистів, це тебе вдовольнить?
— Припустимо. Але чому ти не сказав про це Козуріну?
— Бо я не люблю дристунів! Ти, мабуть, забув, що я з донських козаків.
— Та я не забув, а тільки весь час думаю, яка коняка витримає на своїм хребті таку тушу, як у тебе.
— А ваш Тарас Бульба який був?
— Тарас Бульба — це гіпербола, а ти живий чоловік. Та гаразд. Що ти пропонуєш з цим Овератом?
— Завтра вдосвіта підскочити туди, взявши "мерседес-бенц" з автоматниками Зябрєва, і подивитися, що воно і як.
— А як щодо Козуріна?
— Зробимо йому сюрприз.
Загалом кажучи, я жив не для того, щоб робити сюрпризи Козуріну, та існував же, крім Козуріна, й обов’язок, а свої обов’язки я звик виконувати.
До Оверату ми прибули ще до сходу сонця. Теплий вересневий дощик кропив нам дорогу, снував сиве павутиння у вузьких вуличках Оверата, сонно ляпотів над самотнім дерев’яним будуванням на околиці містечка.
Барак був — гітлерівський стандарт. Кам’яний підмурок, дерев’яні панелі, покрівля з толю, акуратно закріпленого дерев’яними брусками, три кам’яні східці до вхідних дверей, довгий коридор, обабіч нього двері до кімнат.
Автоматників Зябрєва я розставив під вікнами, ми з Поповим пішли на штурм вхідних дверей.
Штурмувати не було чого: двері виявилися незамкнені.
— Може, тут нікого й немає? — трохи розчаровано поглянув я на Попова. Але Попов уже не вдовольнявся навіть роллю доброго дядечка з міхом подарунків. Тепер він виступав у ролі фокусника, в якого з порожнього рукава виростає рука. Він рішуче ступнув до перших дверей у коридорі й стукнув раз і вдруге.