Все відбулося швидко, мовчки і так несподівано, що жінка спам’яталася лише тоді, коли ми делікатно запхнули її на заднє сидіння "цеппеліна". Вона васістдастнула, тобто зойкнула традиційне німецьке "Вас іст даст?", але я вже втулився поряд з нею, Попов ухопився за кермо і рвонув тяжку машину з місця, — який тут вас іст дас?
Лейтенантики отетеріло стежили за нашим від’їздом, але ні гнатися за нами, ні навіть зворухнутися з місця не спромоглися. Військову частину операції ми з Поповим здійснили практично бездоганно. Тепер наставала набагато тяжча частина — дипломатична.
Наречена билася об двері, мовчки, вперто, затято билася всім тілом, хотіла вирватися на волю, визволитися будь-що. Пташка в залізній клітці? Але занадто тілиста як для нещасної пташки. Мені треба було б спробувати якось утихомирити жінку, вмовляти її, пояснити, що ми дбаємо тільки про її інтереси (інтереси соціалістичної вітчизни малися на увазі самі собою), але я навіть не знав, як звертатися до нашої полонянки. "Товаришка Лисенко?" Смішно. "Маріє"? Занадто фамільярно. "Громадянко"? Це вже зовсім по-міліцейськи. "Слухай-но, ти"? Грубо і недостойно, надто зважаючи, що це за жінка.
Тому я мовчки борюкався з жінкою, сподіваючись, що моя сила переважить і що жінка втихомириться, та запаси дикої люті в ній виявилися просто невичерпні, вона телесувалася дедалі дужче, аж поки Попов, який спиною відчував усе, що діється позад нього, не втратив терпцю і, вихопивши з кобури чорного "парабеллума", через плече тицьнув зброю в обличчя "мадам Лисенко" й просичав крізь зуби:
— Ти, стерво собаче, сиди тихо, а то!..
— Попов, ти що! — гукнув я своєму напарникові, вже наперед гаразд уявляючи, чим може окошитися (найперше для мене) таке поводження з дружиною академіка Лисенка. На мій подив пістолет і грубі слова Попова подіяли на жінку набагато ефективніше, ніж мої незграбні спроби приборкати її мовчазним борюканням. Вона вмить втишилася і тепер сиділа слухняно й непорушно.
— Хай сидить, коли не хоче, щоб я пожбурив її під колеса "джипа"! — хрипко промовив Попов. — Доблесні британці сидять у нас на багажнику.
Я поглянув у заднє вікно "цеппеліна". Справді "джип" з лейтенантами гнався за нами, мчав майже впритул, норовив навіть перегнати і, може, зупинити нас. Лейтенанти наввипередки показували стеками водієві-сержанту на нашу машину, той несамовито крутив кермо, час од часу сигналив (сигналик, щоправда, так собі), тоді й Попов несамовито ревів сиреною "цеппеліна", піддавав газу, розганяв усе живе й мертве, що могло б трапитися на шляху.
Лейтенанти гналися аж до нашого розташування, коли ж "цеппелін" завернув до вартового під грибком, "джип" проскочив мимо і, не зупиняючись, полетів далі.
— Вистежили нас, тепер привезуть сюди якого-небудь майора Гарвея, — засміявся Попов.
— Хоч і генерала! — безтурботно відгукнувся я і відчинив перед своєю бранкою дверцята. — Прошу!
Козурін потирав руки. Його молокососні губенята так і дрижали від радісного нетерпіння, медалька із зображенням товариша Сталіна вже не почувалася сиротою на його новісінькій гімнастерці в передчутті вельможного орденського сусідства. Тільки подумати: така операція! Він звивався біля жінки, як змій, готовий був підхопити її під лікоть, щоб урочисто супроводжувати до своєї резиденції, але ж не смів, не наважувався, а тільки улесливо усміхався і примовляв: "Просимо! Просимо! Будь ласка сюди! Будь ласка!"
В парадній вітальні він довго припрошував жінку сісти, а вона вперто стояла, негнучко випроставшись, пригнічуючи нікчемного Козуріна своєю масивністю і суто жіночою потужністю. Сталінський академік знав діло, вибираючи собі жінку! От тобі й хата-лабора-торія та гілляста пшениця.
Нарешті жінка все ж таки сіла, Козурін скомандував принести каву й фрукти, мерщій вгніздився навпроти і розпочав мову про те, про що мав би говорити я ще в машині, та, бач, не зумів, не знайшов відповідних слів.
— Ми представники радянського командування в англійській зоні окупації. У нас найширші повноваження щодо радянських громадян, які опинилися тут з тих чи інших причин. і коли ми довідалися про вас. Самі розумієте: ми все кинули, щоб допомогти вам. Я негайно повідомлю своє командування в Хемері, ще сьогодні піде шифровка до Берліна і до Москви. На першому ж аеродромі задемаркаційною лінією вас ждатиме літак… Ми не можемо сказати, що за вами прилетить ваш чоловік академік Лисенко, але гарантуємо, що все буде точно і в порядку.
Козурін заливався соловейком і навіть не помітив того, що помітив я. При згадці про шифровки, літак, академіка Лисенка молода жінка мовби пробудилася з глибокого сну, скинула з себе заціпеніння, стривожено обвела поглядом кімнату, пильніше придивилася до Козуріна, губи їй смикнулися, тоді знов стверділи, однак довго вона не витримала і, забувши про своє "васістдас", повернулася в свій питомий стан з словами:
— Що ви тут говорите? Який чоловік? Який академік Лисенко? Я не знаю ніякого академіка!
Козурін, який був зрадів, почувши, що німа заговорила та ще й рідною мовою, відсахнувся від жінки, так ніби йому в обличчя кинуто не звичайні слова, а тяжке каміння.
— Ви не дружина академіка Лисенка? — прошепотів він. — Ви не товаришка Лисенко? А хто ж ви така?
— Я Шиянова Ольга, студентка Орловського педінституту, а тепер дружина англійського майора Стокса! — була відповідь.
— Ви не товаришка Лисенко? — все ще не вірячи, повільно підвівся Козурін.
— Я Шиянова Ольга! і майор Стокс ось-ось буде тут і тоді я вам не заздрю, вам тут усім!
— Ах, так ти не дружина академіка Лисенка? — заходячи жінці за спину, зловісно промовив Козурін. — Ти не вона, ти якась там Шиянова-Буянова?
І, зненацька зриваючись на вереск, підбіг до дверей, вдарив у них чоботом, скомандував:
— Наумкін! В підвал її!
Вася Наумкін був тут як тут, глузливо вклоняючись, кінчиками пальців підтримуючи фату, припросив дорогу наречену підвестися і під дулом його автомата протупати туди, де її не знайде не тільки якийсь там англійський майор, а й сам англійський король.
Шиянова, презирливо бгаючи губи, підкорилася цьому насильству, Козурін же одразу накинувся на мене: