Я тоді жив чи мовби й не жив. Душа моя розхристана, розп’ята на всіх вітрах від України до Московії, пішла в розпорошку, розсипалася, як грушки з кошика, — не збереш, не зцілиш. З яким вознесінням духу приступив був до виправлення старих книг. Книги іржаві, заткані павутинням, поточені шашелем, а ми даємо книги нові, дзвінкі, як ангельський поклик. Як радувався я, натрапляючи в книгах дониконівських геть знекшталтені слова святого Іоанна апостола. В книгах тих, не знати звідки й узяте, стояло: "Покаяння отверзи мі двері". В Іоанна ж сказано: "Він же глаголив про церкву тіла свого" (П, 21). Виправлення богослужебних книг, вважав я, було розумне й доцільне, та водночас під прикриттям загального лика розумності відбувалася підміна внутрішньої сутності. Прості люди стояли за слово, як за найвищі святості. Похитнути предківське слово — замах на життя і на все суще. А урядові у всі часи праглося ламати душі, а з ними й слова. Милосердя до слова потрібне ще більше, ніж до людини. Слово беззахисне. Вбивати слова — гріх і злочин ще більший, ніж убивати людей. З чим же прийдемо до нащадків? Безсловесні, дурні, затуркані. Тіло знищать, але дух воспарить, він бо наповнює світ, він вічний, а з ним вічні й ми. Слово ж — це дух, а дух — се слово. Слово вище за всі знаряддя і творіння рук, бо воно є мисль. В тропарі співається: "Цитра златая, нищетой богатая". Себто: слово паче всіх багатств світу, їдва і питва тлінних. Болісні слова були в давніх книгах, а в нових — сухі, як потерть. Виправляєш слово, а зачіпаєш долі тисяч людей, народу й землі. Се вже й не буквиці, не слова, а доля й судьба.
Не відав я тоді в своєму засліпленні, що розпочали ми те, що ніколи не матиме кінця: виправлення помилок. Виправляють книги, тоді людей, тоді цілі епохи, все життя, і вже незмога зупинитися. Виправляючи, дійдуть до того, що хліб щоденний замінять словами про хліб, а саме життя, гідне людини, — облудними обіцянками про нього. Як же виправляти книги, коли Ісус ніколи не писав?
Не правте книг, бережіть їх такими, як вони народилися! Бо книги — як люди. В них свій біль, своє горе, своя погроза і любов своя. Коли піднімають руку на книги, гине милосердя, і тільки нечутні ридання в просторах. Всяке будування без любові, а тільки на ненависті буде, як Вавілон або Колізей римський: понура велич, ріки крові й сліз, звіриний рик і падіння, падіння, руйновища на місці вчорашньої пихи.
Сказано ж у апостола Павла: "Коли мовами людськими глаголю й ангельськими, любові ж не маю, то стану я як кимвал бряцаючий і бубен гудячий" (До корінф’ян, 13).
Блукав я серед снігів кремлівських, ослаблий духом і тілом. Ряса чорна гойдалася на мені, світ гойдався довкола, а з ним гойдалася моя душа. Кожному своя путь і погибель, і сап’ян, і ситець, і Візантія остання. Сніги випадають ще до Покрови, зловісно, темно, вовче виття з-за стін, а заграє сиза зоря передвесіння, блисне сонечко, синички застрибають на снігу, заграють у свої тоненькі срібні дудочки, — і пітьма відступає, душа відм’якне. Благословіте клянущія ви, добро творіте ненавидящим вам, і да не зайде сонце во гніві вашім.
Весна надходить, дороги чорніють з-під снігу, і бруньки на березах істочають всі аромати раю, а вдома вже видзвонюють жайворонки, сосни гудуть і постогнують верховіття ялин і високі тополі хиляться до самої землі, копитами ізраненої і кровію засіяної.
Старший брат-козак сниться у вогні, але не згорає, стоїть посеред вогню, мов у алмазнім вінці. А хмари низькі і тяжкі, гнітять груди і я, мов Данило Заточник в наверженії, яко Яків, що мав видіння ліствиці на небо. Паремію про видіння Яковом ліствиці відчитували ми в монастирській церкві на богородичні празники. Ліствиця вузька і крута і лишалася, як спокуса порятуватися тілом і кинути дух свій ще в глибші безодні.
Брат мій відчаєно метався десь між гетьманами сьогобічної й тогобічної України, між вогнем і полум’ям, рятувався від перемінливості української, та однак не врятувався, і в смутну годину прийшов мені лист од Маркової жони Явдохи про братову смерть, і про її нездужання, і про те, щоб вернувся я до рідних осель закрити їй очі на розстання вічне.
На Україну я міг повернутися, лише отримавши благословіння від архімандрита Чудова монастиря — помолитися чудотворцям Києво-Печерської лаври або ж відпуск з іночества і проїзні грамоти з двома рублями на довгу путь. Архімандритом на той час став по-стриженик Київського-Межигірського монастиря Іоаким Савелов, я бив йому чолом, бив чолом також і архієпископу чернігівському Лазарю Барановичу, прикликаному царем на собор проти патріарха Никона, і мені дано відпуск, і я возблагодарив бога, і возрадувався душею, покаявся в содіяному і простив усім, хто содіяв зло. Оставляйте і оставляться вам.
Вертався я на Україну загублений у великому обозі "нищого" і "убогого" пресвятого отця Лазаря Барановича. Єдиний з українських духовних ієрархів, він прибув на собор до Москви ще 12 жовтня, маючи при боку своєї милості 60 коней і 63 чоловік почту, з-поміж яких були: казначей Амвросій Биковський, два ігумени — Пафнутій (Макошинського монастиря) та Ілларіон, два протопопи — Чернігівський Петро Васильєв і Новгород-Сіверський Єлисей Константинов, архідиякон Михаїл Лежайський, уставщик ієромонах Венедикт, чотири диякони, три інока і челядь єпископська: конюший Яків, регент Симеон, восім півчих, кухмистр Антоній, кухарів чотири, іконописець Григорій, слуг троє, келейників чотири, служок чотири, гайдуків троє, конюхів два, візничих вісім, з отцем ігуменом служок три, син отця протопопа Чернігівського, служок протопопових чотири.
Для Барановича і його супроводу приділено 8 домів і поварня. На опалення відпускалося 40 возів дров щомісяця, але Баранович бив чолом, щоб указано було давати більше, бо зима люта, душі немічні, сорока возів стачає лиш на два тижні.
Кормових грошей видавано щодня по 5 рублів 24 алтини і 2 дєньги. Велика кількість запасів, надто питва, бо чутки йшли про пристрастя "хохлачів", навіть духовних, до горілки, щомісячно виділялося: 9 кружок вина двойного, 2 відра романеї, 2 відра ренського, 3 відра меду вишневого, 28 відер вина простого, 216 відер пива, 116 відер меду. Навіть для коней єпископових щомісяця по 50 возів сіна і по 50 четі вівса.