— Гей, отче Савватію! — збадьорював я його. — Хіба ж не жде тебе стольний град Москва, хіба ж не очікує з великим нетерпінням мужа, який є прикладом усіх благих діл, мужа благочестивого, поміркованого, смиренно мудрого, кроткого, воздержливого, не п’яницю, не лихоїмця, не гнівливого, не зависного, не сміхотворця, не сквернослова, не чародія, не краснобая, не пособника єресів? Наш гетьман Хмельницький вознамірився зачарувати й приголомшити Москву вченими отцями, настирними іноками, солодкоспівними хорами, мудрими книгами, чудотворними іконами й прегарними парсунами київськими, то чи ж нам не прийти на поміч вождеві нашому і дуксу преславному? Яко кокош собирає птенцов своїх, так під крилом царя Московського зберуться руські уми, розсіяні і мало не понищені злохитрієм ляцьким. Ми з тобою веземо до Москви мудрість, а посольство гетьманове — статті на добро народові нашому, які великий государ ствердить взамін за мудрість.
Не відав я ще тоді, що супроти всієї нашої вченості, висот духу, ліпоти і небаченого кшталту Москва висилатиме тупих своїх воєвод, розбійних стрільців і піддячих-здирників.
Посольство везло до Москви стверджений гетьманом Хмельницьким список жадань козацьких для скріплення союзу з великим царством без ущербку вольності України. Налічувалося в тому списку аж 23 статті, і вже в першій з статей домагалося потвердження всіх прав і вольностеи, якими од віків диспонувало Військо Запорозьке. Особлива увага зверталася на збереження незалежності судочинства, яке, за стародавнім козацьким звичаєм, визначалося формулою: "Де зійдеться троє козаків, двоє мають право судити одного".
В другій статті жадано мати в реєстрі Війська Запорозького не менше як 60 тисяч козаків. Третю статтю писано, мабуть, не без намови Виговського й Тетері, та й щоб не відштовхнути остаточно пана-брата поляка, бо багато з них здружені були з народом українським, казано, ніби й митрополит Косов з шляхти походить. Значилося в тій статті, щоби шляхта, яка на Русі знаходиться і государеві згідно з непорочною Христовою Заповіддю присягу зложила, аби при своїх вольностях зоставалася, як і при королях польських бувало. В статті четвертій ішлося про те, щоб по містах урядників обирано з наших людей гідних, себто не допускаючи до тих урядів царських ябед і крючкотворців. В статті п’ятій велено послам домагатися потвердження прав гетьманських на Чигиринське староство з усіма приналежностями, для всяких потреб гетьманської управи. Надто важлива була для всіх жадань козацьких шоста стаття: "Боронь боже смерті на пана гетьмана, — та тому що всяк чоловік смертен, і без того не може бути, — аби Військо Запорозьке само між собою гетьмана вибирало, і його царську величність сповіщало, Нехай то й цар великий не буде в гнів, бо то давній військовий звичай". В статті сьомій заповідано, аби маєтків козацьких ніхто не відбирав, і вдови, після козаків позосталі, й діти їхні щоб такі самі вольності мали, як предки й батьки їхні. Від статті восьмої і аж до тринадцятої йшлося про упосаження і прогодування військової старшини, полковників, суддів, писарів, осавулів, обслуги арматної, що завсіди знаходяться на послугах військових і на хліб орати не можуть. і так прикладово для писаря генерального домагалося тисячу золотих, для суддів військових по 300, для обозного 400 та ще по млину для кожного, а як можна буде, то й більше, так як і для полковників і осавулів. Також і в статті двадцять першій нагадувано, що Війську Запорозькому завжди плачено, і пропоновано, аби полковники отримували по 100 єфимків, осавули полкові по 200 злотих польських, сотники по 100, шеренгові козаки по 30. Стаття тринадцята і сімнадцята застерігали, щоби ні в чім не були порушені права, з віків надані від князів і королів як людям духовним, так і світським. Чи не найістотнішою для суверенності України і найвищим свідченням того, що Хмельницький не мав наміру зрезигнувати вибореного великою кров’ю права на незалежність політичну була стаття чотирнадцята: "Послів, що звіку до Війська Запорозького, з чужих земель приходять, аби панові гетьману і війську Запорозькому вільно було приймати — таких, що з доброю справою. Нехай то не було б в гнів його царському величеству. А коли б щось було против його царського величества, то гетьман і військо повинні його царське величество сповіщати". Слідом за нею йшла стаття п’ятнадцята, довкола якої, як і довкола чотирнадцятої, незабаром спалахнуть у Посольському приказі найзапекліші суперечки між козаками і царськими боярами та дяками. В статті йшлося про податки цареві з козацької землі. Зарудний і Тетеря мали просити царя наперед усталити загальний розмір такого податку, коли ж такої згоди не буде, тоді добиватися, щоб не присилано ніяких воєвод для збирання данини, а призначати для того тутешніх гідних людей. В інших статтях йшлося про справи військові. Щоб уникнути приходу на Україну царського війська, гетьман радив цареві йти на короля польського під Смоленськ, хана кримського до пори не чіпати, коли ж і виступати проти нього, то не через українські землі, а від Казані й Астрахані з поміччю козаків донських. Малослівна вісімнадцята стаття стосувалася справи найдразливішої: "Про митрополита в часі розмов мають згадати посли наші те, що їм усно веліли".
Хмельницький, хоч і називав патріарха Никона "наш зверхнейший пастир", гаразд відав, яка то велика загроза незалежності України віддати київську митрополію під зверхність патріарха московського. Од віку митрополія Київська перебувала під благосло-вінням вселенського патріарха константинопольського, було це освячено і оправдано мучениками, угодниками і чудотворцями, і хто змінив би це узвичаєння, взяв би на душу свою гріх неспокутній. Сказано бо: "Предавай мя тебе болий грех понесет". Навіть через 12 літ після Переяслава ігумени монастирів київських і відданий Москві єпископ мстиславський Мефодій казали, що ліпше їм смерть прийняти, ніж бути в них Московському митрополиту, і ліпше в вогні адовім горіти, ніжлі впасти в підданство патріарху московському. Митрополит Коссов другого дня побуту Бутурліна в Києві виказав своє нерадіння великому государеві. Чорнобильський потопоп в листі до своїх милостивих панів повідомляв, що був у Києві в час урочистого в’їзду туди посольства Бутурліна, і бачив, з якою невимовною скрухою прийняли митрополит і все духовенство послів, нарешті запевнив, що в Чорнобилі багато плачу було, коли гнали міщан до присяги цареві, і що сам він не поїхав з Чорнобиля тільки тому, що не мав на чому вивезти своїх дітей.