2. "Хронограф польский подлинный", старовечность польскую и русскую описуючий, а называетца той книги слагатель Гвагнин.
3. Хронограф же, на латинском языке, польский, тот всех летописец єсть новее и последнее для того, что в нем описаны лета все до Владислава четвертого короля польского, и называетца латинским языком та книга "Хроника Пясецкого бискупа Перемышльского".
4. "Орбис Полонус", а нашим языком можется назвати "Свет польский", в нем же содержится вся старовечность родств княжат русских и польских и домов шляхетцких и при всяком родстве герб или клеймо того родства напечатано, и отколь кто такое шляхетство и для чего таков герб кому дан, о всем подлинно написано.
5. Есть еще два старые летописцы польские, один называетца Иоанн Длугош, а другой Матвей Меховита, с тех двух который будет на польском языке, того одного купить.
6. "Лексикон славеноросский" Памвы Берынды.
7. "Библия польская Вуйкова большая в лицех, и с толком подлинным".
8. "Дикционар или лексикон гданский", который на три части разделен: первый починаетца от немецкого язика, второй от латинского, третий от польского. А языков есть в нем шесть.
На цю справу князю Рєпніну було видано золоті єфимки, і, купуючи книги в Любліні і Львові, заплачено було за все: 152 золотих польських, червонних золотих 25 і 2 польських злотих.
Царський посол до Хмельницького келар живо начального Троїце-Сергієвого монастиря Арсеній Суханов посланий був патріархом Никоном в Константинополь, на Афон і в Палестину для купівлі грецьких рукописів на п’ятдесят тисяч рублів, взятих в Сибірського приказу, а при дідові Олексія Михайловича патріархові Філарету у всіх трьох патріарших казнах було всього 5 грецьких рукописів, одна книга литовської печаті та одна грецька книга.
Витрачалися небачені кошти на придбання книг, і простим душам могло б видаватися, що чиниться те задля призбирування з усієї ойкумени знань, ще дорогоцінніших за золото. Насправді ж ушнипливі московські дяки вгризалися в кожне слово тих книг з єдиним наміром: чи немає в них "укоризнених" його царській величності статей або слів, щоб одразу ж зробити вимову тому уряду, в землі якого книга напечатана. Відправленим 1650 р. до Польщі послам Пушкіну і Леонтьєву було велено вимагати вдоволення за укоризнені слова в книгах: "Війна зборовська" Войтеха Тетішевського, "О житії і щасті польського Владислава короля з похвалами", печатана в печатні Ст. Бергутовича в І648 р., "Владислава 4-го хвальнії учиненнії діла" Евергарудуса Васернберіуса, печатана в Гданську в 1643 р. Посли в своїй відписці царю повідомляли, що після тривалих розмов вони домоглися, щоб ті книги, які є в Варшаві, зібрати, а зібравши з книг, що печатані в домі Ліщинських, листи, на яких печатано з безчестям про предків великих государів царів російських і всьому Московському госу-дарству, видерши, всі попалити, а іні й усі книги, в яких печатані непризвоїті діла, витрубивши на ринку, попалити ж, щоб про ті воровські книги, що вони попалені, всім людям було відомо, і надалі в книгах і ні в яких писаннях з безчестям про вас, великих государів, і про все Московське государство не писати і не печатати. і тих би книг, що є в короні Польській і в великім князівстві Литовськім, отнюдь нігде не було, щоб їх до кінця викорінити. А посилали ми тіх книг палити з Отвітної палати дворянина І. Т. Фустова, піддячого В. Михайлова і перекладача І. Максимова. А пани радо посилали суддів І. Заліського со товариші. А палив ті книги на ринку кат, і в той час многі були польські і литовські люди.
Почавши палити книги, палитимуть і людей з невпокореним духом і незалежним розумом, таких як протопоп Аввакум, піп Лазар, інок Єпифаній і диякон Федор.
Патріархові Никону не могли простити, що він, виправляючи богослужебні книги, змінив у літургії другий і восьмий члени символу віри, в першому знищені "аз" (рождена і сотворена), в останньому пропущено слово "істинного".
За один тільки "аз" Москва посилала людей на вогнище.
Книги київські не допускалися до продажу на Москві так само через якесь єдине слово. Требник Петра Могили за те, що в ньому в чину святого хрещення "погружение и обливание за єдино напечатаны". В "Тріоді Постной" "алілуя" напечатано двічі, а не тричі. В сповіданні віри напечатано его же царствованию несть конца "истинного", а треба без прилога "істинного".
Не відали ми тоді, як далеко відійшла Москва од лагоді перших літописців наших, що закликали нас до великодушності: "И ныне, господа отцы и братья, оже ся где буду описал, или переписал, или не дописал, чтите исправливая бога деля, а не кляните занеже книги ветшаны, а ум молод не дошел; сльшите Павла апостола глаголюща; не кляните, но благословите" (Лаврентьевская летопись Спб. — 1872, с. 463).
Москва засвоїла у Візантії двоєрушність і віроломство, коли навіть князі вбивають рідних братів, виколюють один одному очі, цілують хрест і, одвернувшись, ламають клятву, коли не виконуються ніякі угоди, коли слово бреше, коли письмо бреше, коли вчинки брешуть, і це викликає повсюдну ненависть, а тоді бреше навіть мовчанка, і тоді народжується розпач.
Та ось до візантійського віроломства додалася монгольська дріб’язковість і жорстокість східних деспотів, і ця страшна мішанина облудної пишноти і убогості орди, це змагання бундючності Ромейської імперії і диких засад Азії витворили царство, де панує тупа байдужість до святості приречень, до правди почуттів, до справедливих вчинків, де супроти живого життя виставляється жупел символу, а людська мисль і людина сама знищується в мертвій букві.
Буква. Як принесли її в нашу землю замість древніх рез, то й пішли ми за нею сліпо, запекло, затято, і вже не радість світу самоцінного, а ця всемогутня буква, в яку навіки вскочила влада, задомовилася там, як у залізній кріпості непробивній, — і ну ж топтати, нівечити, калічити нас тою буквою.
Буква гнітила й кабалила нас уже при Володимирі і Ярославі, торжествувала при Мономаху і Боголюбському, татарські хани, водячи масними од баранячого лою пальцями по дорогоцінних харатьях наших перших літописань, щоб сказати: "Отеє гарне, а отеє ні", то й ті змушені були відступитися перед нашою буквицею. Бо коли Михайлові Чернігівському сказано взамін за ханський ярлик на князювання присягатися вогнем замість божого слова, князь волів прийняти мученицьку смерть. При Никоні й Олексієві Михайловичу люди самоспалювалися за буквицю — і це слід віднести до небачених проявів незламності духу. Однак ще від царя Грозного утверджувався інший звичай азіатський: не самознищуватися заради символів і святинь, а знищувати інших, при тім назначаючи ті символи, знаки, слова і букви за власною забаганкою й примхою, які вперто називано державними потребами, загальним добром, божими веліннями.