— Де буде ця нарада?
— В залі засідань Президії.
— Прийти на виручку?
— Тебе туди не пропустять. Це сьомий поверх, три пости з архангелами.
— Попрошу Самотугу, він мене проведе.
Марсель затримувалася на своєму черговому партактиві, ми з Марком могли побути самі.
Брат напівлежав на коротенькому диванчику, розстебнувши сорочку, знеможено дихав, був вичерпаний до краю.
— Колективізм гарна штука, — сказав він, — але іноді хочеться сховатися не тільки від усіх колективів і власної дружини, а й від самого себе, — так виснажує робота. Я відпустив повара і покоївку, побудемо самі, ніхто не заважатиме.
— У тебе повар і покоївка?
— А що? Ми їх не перевантажуємо, вони працюють позмінно через день. День одні, день інші.
— Отже, четверо. А на дачі? Там теж є помічники?
— Ну, садівник, кіномеханік, городня бригада — чи я там знаю?
— Водії, охорона, слюсарі, електрики?
— Ну, як положено, так і ведеться.
— А як же з принципами?
— Ти про що?
— Головний принцип соціалізму: заборона експлуатації людини людиною.
— Хіба я кого експлуатую? Вони ж не в мене на службі, а в держави. І обслуговують не мене конкретно, а мою посаду. Знімуть мене, поставлять іншого, — вони так само обслуговуватимуть і його. В персональній машині возять не мене, а посаду, депутатом і членом ЦК обирають не мене, а посаду, ікрою годують не мене, а посаду.
— І Сироту в заступники дають не тобі, а твоїй посаді?
— І Сироту. Яка різниця: повар, водій, Сирота?
— Ти ж знаєш, який це інтриган і падлюка. Як же ти міг погодитися на його призначення?
— Москва. Все Москва. Він знайшов там якісь ходи, підліз до самого Генерального, ми тут усі безсилі.
— Ти ж колись розхвалював, яка Україна суверенна!
— Ну, в Конституції справді записано, але хто ж на це зважає? У нас колись Грушецький очолював Президію Верховної Ради. Чув ти про Грушецького? Ну, не має значення. Так от він ляпав де треба й не треба: суверенна держава, суверенна держава. Набрид так, що Суслов не стерпів, сказав Щербицькому: приберіть отого суверенного дурня, бо Леонід Ілліч чути вже його не може! А ти хочеш, щоб ми тут виказували характер, коли нам хоч і про того ж Сироту.
— Він там завтра якусь нараду проводить. Хоче розпинати Трохименка. Ти чув про це?
— Не чув.
— Хоч і чув, не скажеш. Не можете простити Трохименкові безвідвалки. Скажи Самотузі, щоб провів мене на ту нараду. Скажеш?
— Вважай, домовились. А щодо Сироти… Ну, що він тобі? Головне те, що ти мій брат.
— Треба щоб взаємно.
— Тобто?
— Щоб я був твоїм братом, а ти — братом моїм.
— Родова діалектика?
— Та ні, мабуть, метафізика.
…Столики в залі, де Сирота проводив засідання, були поставлені "зигзагом", так що всі присутні сиділи боком один до одного і вільно могли б спілкуватися не тільки з допомогою слів, а й жестами: впівока всі бачитимуть жестикуляцію навіть тих, хто сидить позаду. Чиновницький винахід для всіх категорій громадян, включаючи глухонімих.
Ми з Трохименком розташувалися посередині залу, зайнявши два сусідні столики. Сирота з’явився з потайних дверей за столом президії, в супроводі двох підскакувачів поважно наблизився до керівного крісла, обвів поглядом зал, наштрикнувся очима на мене, мерщій ляпнувся на місце головуючого. Я не бачив його тридцять років, хіба що по телевізору, але за цей час нічого в Сироті не змінилося. Та сама інтригантська фізіономія, те саме пошморгування носиком, те саме шарудіння словами. Мабуть, і ширінька в нього була так само пом’ята, як в студентські часи.
— Високоповажне зібрання, — прошарудів Сирота, — події значення справді глобального вимагають нашої змобілізованості, коли ми не можемо відсиджуватися в глухій обороні, а повинні завше бути готові до того, щоб дати належну відсіч, покіль ворог…
Далі можна було не слухати, та його ніхто й не слухав. Чиновний люд знав своє.
— Як наші завтра зіграють? — чулося збоку.
— Аз ким вони?
— Та з "Спартаком" же! Відстаєш од життя!..
— Коли на рибку? — чувся інший голос.
— Куди в відпустку?
— Як з полюваннячком?
На трибуні вже стирчав так званий "відомий вчений", як назвав його Сирота, і безвиразно бурмотів:
— Після Чорнобильської аварії на поверхню випала деяка кількість радіонуклідів, зокрема ізотопи цезію, плутонію і стронцію. Ґрунт, і відповідно рослинність, у таких місцях "забруднені". Відповідно — м’ясо і молоко. Мабуть, злаки — теж. Який же вихід? Московські вчені, зокрема академік Ільїн, дають рекомендації ретельно переорювати всі ці землі. При перевертанні пласта забруднені поверхневі шари опиняються внизу, тому врожай буде вдесятеро "чистішим". Виникає потреба глибокого переорювання всіх площ, зокрема ґрунтів, а також пасовиськ і сінних угідь… Питання ускладнюється тим, що в республіці останнім часом значно зменшилася кількість потрібної тепер землеобробної техніки. Дався взнаки безплужний обробіток землі, з такою настирливістю насаджуваний товаришем Трохименком…
— А ось ми сьогодні й спитаємо товариша Трохименка, — подав голос Сирота, — спитаємо його, про що він думав, нищачи перевірену віками землеробну техніку, а тепер стоїть голий перед лицем аварії…
Він був, як ті Бурбони: нічого не забув і нічого не навчився. Може, завдяки цьому й протримався на поверхні при всіх владах — від Сталіна до Горбачова? Я не став ждати, поки Сирота довершить свою "спіраль" звинувачень, натяків, обмов і загроз, — тяжко підвівся і пішов на штурм трибуни.
— Коли вже хочете питати, то додайте до Трохименка також мене, Миколу Сміяна, а ще: професора Черкаса, академіка Бараєва, курганського польовода Мальцева, наших дідів і прадідів з їхніми сохами і скорідками, — ось тоді й можна буде вести розмову…
Я сказав їм усе. Чи жити людині у вічному передчутті й очікуванні аварій, чи бути господарем на своїй землі? Чи за прогрес і далі треба платити жертвами, як це робили наші предки, злагіднюючи злі сили природи, чи вважати прогресом тільки те, що несе користь і радість без будь-яких передумов?
Ще я сказав їм, що судити треба не нас, вічних хліборобів, які не зготувалися закопувати радіоактивний бруд, а тих, хто допустив Чорнобиль і запаскудив, знищив нашу землю на тисячоліття…