Привіз їх з Веселих Хуторів мій знайомий, відставний майор Зозуля. Він підкотив своїм "сіро-голубим", як миша, "Москвичем" до нашого будиночка, виліз з машини і зробив заяву про те, що нікого б він сюди не повіз, але взнав, що це мій брат, тому порушив свій звичай, ну і так далі. Після чого майор випустив на волю своїх пасажирів і покотив назад, до станції.
Марко був, як Марко, тільки ще мовби дрібніший і худіший, а його жона — нівроку собі дівчина, все на місці, щоки, губи, очі, груди, ноги, пофарбоване модною хною руде волосся викладене високою баштою на голові, завдяки чому Марсель видається вищою за Марка, а може, вона й справді вища на зріст, може, це тепер теж модно, як хна, як оце чудернацьке ім’я… Хоча з іменем наша мама, здається, щось наплутала.
— Знайомтесь, — весело загукав Марко, — моя дружина Марсель. Я не буду гарькати, насправді вона Марія, але її артистичний псевдонім — Марсель Рижій.
Я процитував: "Зацвів сподіваний рижій".
— Що це? — не зрозумів Марко.
— Вірш поета, вбитого Сталіном[26].
— Я не про те. Рижій.
— Сільськогосподарська олійна культура. А ви думали: щось французьке, як і Марсель? Ти як — теж узяв псевдонім?
— Я — Сміян. Правда, ім’я трохи поміняв. Маркерій. Тепер: Маркерій Сміян. Звучить?
— Звучить. Це вже щось древньоримське? Маркерій, Тіберій, Дезидерій… А твоя… Марсель що — актриса?
— Ну, Миколо, невже не розумієш? Вона студентка, як і я. А її рідна тітка — народна артистка. Виконує головні ролі у всіх п’єсах Корнійчука.
— Марсель теж цілиться на Корнійчука?
— У неї, як і в мене, — смак до громадської роботи, — поважно сказав Марко. — Знаєш, я приїхав до тебе порадитися…
— Ти б до мами поїхав, а не до мене. Образив ти її.
— Заїдемо ще. Ми оце були в Києві, у Марсельчиної тітки, ну, до тебе зручніше з транспортом… До того ж, у моєму житті намічаються зміни… Я й хотів з тобою… Мама не зрозуміє. Вона далека від цих проблем.
Жінки клопоталися з вечерею, ми з Марком вийшли під зорі. Я повів його до будиночка професора Черкаса, показав бібліотеку, яку заповів мені вчитель.
— Добудуємо ще дві кімнати, влаштую мансарду і переберемося з Оксаною сюди, — пояснив я братові.
— Ти остаточно вирішив заритися тут у землю, а тепер ще й у ці книжки? — спитав він.
— А хіба що?
— Я б так не зміг. Мені потрібний простір.
— Як відомо, сцена — досить обмежений простір, — зауважив я.
— Ет, що там сцена! Від сцени я відійшов!
— Відійшов, не дійшовши? Ти ж переконував мене, що хочеш стати актором, що відчуваєш у собі щось особливе. Я тоді подумав: а чому б Сміянам не подолати земне тяжіння? Чи ж ми тільки хлібороби, гречкосії чи й ще хтось! А тепер же як?
Марко сміявся довго й заливисто на мої слова. Не чув я такого сміху в нього ніколи. Навчився в інституті культури? Артистичний сміх?
— Я не буду гарькати, але тебе, Миколо, засмоктала твоя агростанція. Це вже не земне, а чорноземне тяжіння. А я вирвався на оперативний простір! "Молодим везде у нас дорога…". Попервах, як і ти оце, я недооцінював. Коли мене вже на першім курсі обрали секретарем факультетського бюро комсомолу, я подумав: зайва халепа. А виявилося: це тільки початок. Трамплін! Я ж єдиний на весь інститут виконавець ролі Леніна в п’єсах Корнійчука й Погодіна. Вже я й не беру участі в спектаклях, та однаково: єдиний виконавець! Климушняк, ти ж його пам’ятаєш, секретар обкому, той так і заявив: "Щоб мені на всіх зборах і активах був Сміян!" і скрізь мені — слово. Тільки оголосять мене — все мертве. Ждуть, що скажу. Раз виконавець ролі Леніна, значить довірений-перевірений і скаже, вважай, те, що сказав би сам Ленін. Ну, а коли мене обрали вже й секретарем інститутського комітету комсомолу… Кабінет, телефон… Дзвоню директорові інституту: хотів би з вами зустрітися. А він: не турбуйтеся, Маркерію Федоровичу, я сам до вас забіжу після другої пари… Ну! А тепер така історія. Восени буде обласна комсомольська конференція, і мене рекомендують секретарем обкому комсомолу по пропаганді. Оце я й хотів з тобою порадитися. Марсель в одну душу: згоджуйся! Її тітка теж радить… Я б і не проти, але все-таки боязко…
— Ти ж ще вчишся. Хіба студентів обирають?
— Мене оберуть! Головне, щоб рекомендував обком партії. А Климушняк заявив: "Сміян — це наша надія…" Скажу тобі по секрету: оце обрання — тимчасове, всього на рік, поки я одержу диплом.
— Тебе ж ще не обрали.
— Оберуть! Партія накаже — оберуть! Я не буду гарькати, але тут стовідсоткова гарантія. А там Климушняк обіцяє вже мені першого секретаря, бо нинішній перший іде до Києва. Для мене відкривається така сама перспектива. Область — це тільки перший етап, трамплін. А далі: Київ, Москва. Комсомол — це кузня партійних кадрів.
— Значить, не в актори, а в кадри?
— Ну, Миколо, ну справді! Як ти не розумієш? Що таке актори — це ж нещасні люди, вічні злидні, жалюгідні попихачі. У нас акторську майстерність читає заслужений артист. Як розійдеться, розмахається, скидає з себе піджак, вішас на спинку стільця, а в піджаці половини підкладки немає, пообтріпувалася, він її ножицями повідрізав. Штани купував, коли був ще худий і стрункий, тепер наросло черево, штани в поясі не сходяться, він їх ззаду розпоров і в той клинець вшив жіночу гумову підв’язку, знаєш, таку ще довоєнну — різнокольорова, вся в брижиках. І це ж заслужений артист республіки! Може, ти й мені хотів такої судьби?
— Хотів не я, це ти сам хотів, Марку. А я тоді подумав: актор, артист, художник — це ж прекрасно! Це ж вознесіння нашого селянського роду.
— Ти перебільшуєш, Миколо. Актор — ніякий не художник. Простий лицедій.
— Може, й так. Але люди його люблять саме за це. Бо лицедійствувати на сцені — це благородство, а лицедійствувати в житті — негідно й підло.
Образа бриніла в Марковому голосі, коли він сказав:
— Мене висувають не лицедійствувати, а керувати.
— Керувати?
Було в батька три сини. Два розумні, один дурень. У нашого батька — двоє синів. Хто з нас розумний, хто дурний? Я перепитав:
— Тебе висувають — керувати? А ти хоч знаєш, що це таке? І взагалі — знаєш ти хоч що-небудь?
— Чому ти вважаєш, ніби я нічого не знаю? Мені двадцять один рік. Згадай себе. Ти в такому віці вже командував батальйоном, якимись особливими мінометами. Чому ж я, твій брат, не можу хоча б наслідувати тебе, повторити твій приклад?