— Яка робота? — закричав я. — Про що ти говориш? К чорту все! Я нікуди тебе не відпущу!
— Треба ж розрахуватися на роботі.
— Що? Гроші? В мене ціла купа грошей! Я ці роки працював, як проклятий, заробляв і для себе і для тебе, а ти тепер про якісь гроші.
— Там моя трудова книжка.
— Чхати на всі книжки!
— Миколо, ти зовсім збожеволів! Як же так можна? А характеристика з роботи? Тут мене всі знають, як попрошу, скажуть добре слово… Куди ж мені без характеристики?
— Куди? Зі мною! Ти моя дружина! Я знайшов тебе, і вже тепер нікому…
Я не договорив, несподівано згадавши дивні слова тієї дівчини з ресторану.
— Стривай. Це тебе звуть тут: "Оксана з Волго-Дону"?
— Мене.
— Ти що — була там?
— Тільки півроку як звідти.
— Як же ти… туди? — я не міг відшукати потрібних слів… — Як же ти там?
— Тоді, в Нижньодніпровську, як ото все з тобою… Вийшла на вулицю — і хоч повіситися! А тут світиться вивісочка: "Оргнабор". Я й зайшла. Все мов уві сні. На великі стройки комунізму. Куйбишевська. Волго-Дон. Я й записалася. Ще подумала тоді: хоч там, хоч там — вода, крига, завжди знайду ополонку…
Я підхопився з стільчика, пригорнув Оксану до грудей, став цілувати її волосся.
— Ну, пробач, мала. Не треба про це. Все минулося. Тепер ніяких будов комунізму — ні великих, ні малих… Вважай, що ми з тобою вже набудувалися…
— Коли б ти знав…
— Не треба, нічого не треба більше!.. Що ти казала? Хочеш розрахуватися в ресторані? Підемо разом… А то ще бюрократи почнуть там свою капітель…
— Навіщо тобі? Я сама! Ти посидь тут, а я швиденько. Скажу, щоб мені приготували все, що треба, і зразу ж прибіжу до тебе. Поки зберуся, вже й так воно буде…
— А не буде — то я там усе потрощу! Так своєму начальству і скажи!
— Скажу, скажу, а ти посидь тут… Хочеш — вийди трохи прогуляйся, тут тихо, спокійно і так же гарно, наче в нас дома…
Знов попливли в сльозах її довгі очі, і знов рвалося моє серце.
— Ну, не плач, дурна, чого ти плачеш? Посиджу, підожду тебе! Тільки не зоставляй мене тут самого надовго. Скільки жив без тебе, а тепер, здається, не зможу й години…
Вона закусила губу, стримуючи схлип, махнула рукою і вискочила з кімнатки.
Довго я там просидів. Оксана бігала раз, і вдруге, і втретє. Змусила мене попоїсти і принесла з ресторану в судках і мисочках цілий обід.
— Там сьогодні якась делегація з самого Києва, я тобі — той обід, що для делегації.
— Що ж тут їдять делегації?
— А хто як. Ці захотіли безпремінно баранини. Щоб усе — тільки з баранини, мовляв, фірма Таврії, а в Києві цього нема…
На крихітному столику біля вікна вона виставляла мені тарілки й тарілочки, її прекрасні округлі руки русалкою плавали перед моїми очима, видобуваючи мовби й нізвідки дивовижні дари таврійських степів: високий, як сонце, пшеничний хліб; червонощокі помідори, благородно-прозору шурпу; делікатну ягнятину в кислому молоці; неймовірні чебуреки, зверху висушені до чоловічої хрумкості, а зісподу непередавано ніжні і наповнені справжнім блаженством; золотисті скибки динь, в неземних соках і райських пахощах, з якими на землі можуть зрівнятися хіба що пахощі жінки, а для мене — Оксанин дух.
— Окса!..
— Мико!.. О, боже!..
Не було там для нас достатнього простору; весь світ був тісний для нашої чулості і наших захватів. Треба було вирватися на широкі простори, в далечінь, у безмежність.
Поїдемо, ой пої!..
На водний трамвай до Херсона ми запізнилися. Але біля пристані ще стояв білосніжний "Козьма Мінін", ждучи сановну делегацію, і мені стрелила до голови зухвала думка:
— А що, коли й нам — з отою делегацією?
Оксана злякано притулилася мені до плеча:
— Хіба ж можна? Хто нас пустить?
— Самі себе пустимо, мала! Як колись казали на фронті: тримайся зі мною — не пропадеш!
— Делегація ж без нічого, з самими портфелями, а в мене — чамайдани?
— І в мене самий портфель, а ти зі мною! Вище голову, мала!
Делегація була чоловіча. Доброї вгодованості, всі в білих і кремових чесучевих, як і в мене, костюмах, хто з галстуками, хто в українських вишиванках, звеселені після зазнайомлення з великою будовою комунізму, а надто ж після баранячого таврійського обідання, розгойданим парубоцьким юрмовиськом сунули вони через сіренький дерев’яний дебаркадер на вистелену килимами королівську яхту, і я, підхопивши Оксанині речі й показавши їй здвигненням плеча, щоб трималася обіч мене, перепинив той самовдоволений потік, з нахабною впевненістю пішов до трапу, на вершині якого стояли з боків чи то для вищого почту, чи для суворого контролю незворушливі боввани, в білому, в бронзі, в золотому шитві.
Я був зготовлений на все. Коли спитають, чому тут жінка, що за речі, і взагалі — як це так, то я тицьну своє посвідчення межи очі і хай вдовольняться. Наш Паталашка, використовуючи свої давні знайомства і зв’язки, спорудив для всіх співробітників агростанції посвідчення — червоні книжечки з золотим друкуванням на сап’яні: "Агростанція імені Й. В. Сталіна", і кожен хто бачив ті золоті літери "Й. В. Сталін", вже переставав бути нормальною людиною, він почувався так, ніби крізь нього пропустили електрострум високої напруги, суцільна одурілість, здригання, конання, бери його голими руками, роби що завгодно.
Посвідчень тут не питали. Боввани, в золотому шитві, не наважувалися навіть дихнути на сановну делегацію, а поряд зі мною ні жива, ні мертва нечутно ступала Оксана і теж боялася дихнути, я обняв її вільною рукою за плечі, пригорнув до себе, сказав одному з тих в золотих ґудзиках:
— Хто тут у вас? Ми б хотіли в салон.
Бо вже бачив, як члени делегації розповзаються по своїх каютах, ми ж з Оксаною не мали куди йти, а ті дві години до Херсона можна пересидіти й у салоні.
Здорове нахабство завжди має успіх. З належною шанобою нас повели між двох стін, що сяяли дзеркалами, бронзою і лаком, мої ноги з залассям топтали товсті королівські килими, а коли Оксана злякано прошепотіла: "Може, не треба так, Миколо?", я підморгнув їй змовницьки: "Гни кирпу, мала! Все йде так, як треба! Порядок у танкових військах!"
В салоні були ще товщі килими, шкіряні крісла й дивани, розкарякуватий рояль, розкішні буфети з ще розкішнішими буфетницями. Человек проходит, как хозяин необъятной родины своей! "Що будете пити, мадам?" — вклонився я перед Оксаною, зажбурюючи її робітничо-селянські чемоданчики за буржуйську спинку шкіряного дивана.