— Не так це просто. Заспокойтесь.
— Та я спокійний. Хай воно все димом… Знаєте, що? Давайте я вас одведу до професора. Ви з жінкою? Де ваше все?
— Тим часом сам. Речі на станції. Ви пробачте, що не повідомив… Може, я сам знайду професора? Раз у вас тут така ситуація, то вам не з руки ще й супроводжувати мене.
Вождь з портрета дивився на Паталашку скляними очима-штрикачками Щириці і мстиво посміхався в пухнасті вуса. Паталашка застогнав.
— Ви мені співчуваєте? Хай воно все димом! Мені співчуває вся Радянська Україна і сам Микита Сергійович Хрущов! А толку ніякого. Кажете, знайдете професора й без мене? Та я покличу Ляпку. Ляпка!
Я не встиг попередити директора про загадкове зникнення Ляпки, як двері прочинилися і в щілину прохрипіло:
— Я тут, товаришу директор!
— Ще б ти не був тут! — вдоволено погмикав Паталашка. — Одведи товариша Сміяна до професора. Та не виканючуй там могорича, бо вже скоро всю агростанцію промогоричиш!
— Що тут було до війни? — спитав я Ляпку, який ображено наставляв на мене чорну кухвайчану спину, вирипуючи товстими валянцями по втоптаному снігу.
— Те, що й тепер! — прохрипів Ляпка.
— Агростанція?
— А яка ж іще бенеря?
— Німці тут як — багато напаскудили?
— Чи я знаю? Так — усе ціле, а остальне на учоті в товариша Щириці. Та оце ми вже й прийшли!
Тяжко ображений у своїх законно-могоричевих гордощах, Ляпка відмовився заходити в дім до професора, довів мене до дверей і пішов димом, виконуючи волю свого директора.
Будиночок — звичайна українська хатка, тільки не під соломою, а з бляшаним дахом, білі глиняні стіни, три вікна околичні з дерев’яними віконницями, навіть старовинна призьба вздовж усієї передньої стіни, і несподівано яскраві, помальовані на червоне двері.
Я вже знав такі двері: вони були в хаті мого діда Миколи, який вмер десь у таврійських степах в страшну зиму тридцять третього року. Дід помер узимку, бабуся пішла за ним повесні, ми з мамою переселилися до батька, а дідова хата стояла пусткою, і в тій чорній весні її мертві двері червоніли, як закляття, як віщування нової, ще не знаної біди.
І ось через багато років, переживши те, чого, здавалося б, несила пережити, я знов опинився перед червоними дверима, і мимовільний дрож пронизав мене всього, лиховісні передчуття і великі надії водночас зродилися в моїй душі, все сплелося, переплуталося, завмерло й скрикнуло, тисячоліття мовчазливо стояли позад мене, а спереду щось кликало, вело і запрошувало, я піддався тому поклику, підійшов до червоних дверей між минулим і майбутнім, несміливо стукнув у них щиколотками пальців, не почув ніякої відповіді, але й без дозволу сміливо штовхнув двері в холодні темні сіни, тоді так само без дозволу штовхнув ще одні двері, але тепер уже в теплу, нагріту натопленою коксом лежанкою тісну печеру з книжкових полиць, наосліп і не без нахабства ступив туди, відважно занурився в тепле море своїх безнадійних надій, поринув на саме його дно і виринув, викинутий на поверхню грімкотливим вигуком:
— Сарданапал і Валтасар!
Розкрилюючи могутні, майже ведмежі обійми, котився на мене волохатим темним клубком професор Черкас, і тільки тоді я подумав, що нарешті справджується загадковий герб Сміянів-несміянів: в золотому полі волохатий ведмідь, а на ньому — безпомічна діва в короні. Ведмідь ось тут, він хоче сховати мене в своїх обіймах, а де ж діва в короні чистоти й краси, хто захистить її, хто порятує?
— Олексію Григоровичу, — пробурмотів я, — це справді ви? Я стояв перед дверима вашого дому і дивне почуття охопило мене: ось відчиню ці червоні двері і позаду лишаться цілі тисячоліття, а за дверима…
— Двері, двері, премудрості вонмем! — не дав мені договорити професор. — Роздягайтесь, Миколо, прошу, треба вас зігріти після морозу і після наших столоначальників. Бачили Паталашку?
— І Щирицю, і навіть рудого Терешка й чорного Ляпку. Саме попав на партійні збори. Вони завжди отак — зранку?
— Не знаю, за яким розкладом діє їхній гадючник, — пирхнув Черкас. — Не цікавивсь. В Псалтирі сказано: "Не засідав я з людьми лукавими і не приставав до підступних. Я ненавидів зборища злочинників і не засідав вкупі з беззаконними" (26, 4–5). Та облишмо цих нікчемних валтасариків. Сідайте отут біля тепла, зараз питимемо чай і ви мені все-все розкажете про себе.
— Олексію Григоровичу! Що ж про мене? Головне: як ви? Я ж нічого про вас…
— У мене все прекрасно! Життя починається заново, як у Сарданапала. Ви ж бачите: всі мої книжки вже тут, навіть улюблене крісло. Це в мене вже втретє. Почалося в тридцять восьмому, тоді евакуація, тепер от буржуазна лженаука — і щоразу я втікаю, яко наг, яко благ, а мої незрадливі мовчазні друзі терпляче ждуть і — зверніть увагу! — завжди знаходиться добра душа, яка їх зберігає до мого повернення або, як оце тепер, до мого наступного трудовлаштування. Здається, цього разу я вже осів назавжди. Власне — тут, коли хочете, мої початки. В свій час я закладав цю агростанцію.
— Ви? Коли ж?
— Ну, це ще до нашої ери. В цих степах колись працювала наукова експедиція Докучаєва, в якій був учень нашого великого ґрунтознавця Вернадський. Згодом, коли я вже був доцентом університету святого Володимира в Києві і познайомився з Вернадським на нашій Дніпровській біологічній станції, він наштовхнув мене на думку створити в цих степах агростанцію для наукових спостережень за українським втраченим світом. Я вам покажу згодом лист Вернадського, де він пише, що вже немає тиші і немає могуття природних сил, які ще недавно були в степу, які ми знаємо з колишніх описів, хоча б таких, як у одному з сонетів Міцкевича. Ще лишалося життя підземне, невидиме, дрібне землерийне життя, загадкова діяльність дощових черв’яків, хробаків, комах, таємниче існування мікроорганізмів, одні з яких вглиблюються в ґрунт, Інші рвуться назовні. Доки не пізно, казав Вернадський, ученим треба йти в степи, перенести туди свої лабораторії, спробувати рятувати те, що не загинуло ще безслідно. Ось так і взявся я з своїми студентами на кошти губернського земства закладати оцю агростанцію. Назвали ми її пишно: "Половецький степ", — була вона прекрасною базою для студентської практики і, звичайно ж, для серйозних наукових досліджень. Слід віддати належне більшовикам: вони не тільки зберегли агростанцію, а ще й розширили її, до ґрунтознавства долучилося й рослинознавство, тоді влаштовано невеличку ферму для вивчення корів сірої української породи. Ясна річ, з’явилися нові люди, щоправда, вчених не побільшало, зате був тепер директор, а в директора ж, відомо, — заступник, партійної організації тоді ще не було, зате комсомольська, профспілкова, жіноча рада, войовничі безвірники, профспілкова, жіноча рада, войовничі безвірники, тсоавіахім, всілякі комісії, групи, об’єднання, і все це засідало, метушилося, галасувало, переливало з пустого в порожнє, критикувало й самокритикувалося, заносило передовиків на червону, а відсталих на чорну дошки, випускало стінгазети" сплачувало членські внески, вносило гроші на допомогу в’язням капіталізму, на будову найбільшого в світі літака "Максим Горький"…