Якби я подбав про Маркову долю одразу після свого повернення з війни, коли прибув сюди в блиску й славі, може, єдиний на цілий район з такими заслугами, тоді все склалося б інакше. Але довелося змагатися за Оксану, тоді здавалося, що я переміг, тепер це оберталося поразкою. Я рятував Оксану, а сам шукав порятунку в ній і вірив тоді: буду я — буде і мій брат.
А що тепер?
Мале, уперте, затяте, хоч яке ж не співмірне з моєю могутньою постаттю, сиділо поряд зі мною, кумедно гарькало, з обожнюванням вимовляло ім’я свого фанатика-вчителя, безсоромно відстоювало право на обурливе, ганебне неуцтво, каламутна пітьма клубочилася довкруг мого брата, і я не мав сили розігнати ці темнощі, впустити в цю нещасну молоду душу бодай промінчик чистого світла. Втрачене бодай на мить — втрачене навіки.
Я спробував зайти з іншого боку.
— А знаєш, Марку, — сказав я, — що п’єса Корнійчука, яку ви хочете ставити, — не краща з його п’єс, а може, й найгірша.
— Що ти ото таке кажеш! — вигукнув брат, і його бліде личко взялося рожевими плямами обурення. — Хіба ти не знаєш, що Надія Костянтинівна Крупська в газеті "Правда" в 1937 році написала, що ця п’єса — найкращий твір про Володимира Ілліча Леніна?
— І ти що — читав ту газету "Правда", коли тобі було два роки від народження?
— Це нам сказав Дмитро Карпович.
Що ти можеш проти таких авторитетів, як Надія Костянтинівна Крупська і Дмитро Карпович Бугайов, неконтрольований володар душ нещасних сільських діток? Я мовчки виліз з-за столу, пішов у холодні сіни, де висіла моя офіцерська шинеля, став зодягатися. Мама, що поралася коло печі, мов Немидора з "Миколи Джері" Нечуя-Левицького, сполошилася, вибігла в сіни, притисла руки до грудей:
— Миколо! А обідати? Я ж борщ зварила і зготовила печеню, яку ти любиш.
— Трохи пройдуся, бо ми з Марком засиділись. Може, й Марко прогуляється зі мною. Марку, ти як?
— А в нас сьогодні репетиція, — подав голос брат. — Дмитро Карпович сказав…
Я не став слухати, що сказав цим безсловесним істотам безпартійний більшовик Бугайов, потихесеньку відчинив сінешні двері, ще тихіше зачинив їх за собою, ступив за поріг у холодні розіскрені сніги, під яскраве зимове сонце, жадібно вхлинув повітря. Пахощі диму з печей, де варяться сьогодні недільні борщі з свининою, а в кого й пісні галушки, бадьорий дух, що ллється від вкритого товстою кригою Дніпра, ледь відчутно розлите в просторі тепло від домашніх тварин — хух, солом’яний дух, рідне повітря, яким уперше наповнилися мої легені в день народин, а тоді наповнювалися тисячу років, моє, неповторне, єдине на світі повітря, — і ось я ніби чужий тут, ніби присутньо неприсутній, сам не схожий на себе і все довкола теж несхоже, якесь ніби й знайоме, та водночас і чуже. Невже війна вбила не тільки десятки мільйонів людей, а й усе святе в душах вцілілих? Звідки це страшне відчуження в моїй душі, моя чужість серед рідних людей, моя присутня неприсутність так ніби я не живий, а мертвий, і коли зі мною й говорять, то тільки сповнюючи якийсь дивний ритуал шанобливості? Вн жертвою пали в борьбе роковой… Я нічим не можу помогти рідній матері; доля мого меншого брата випурхує з моїх долонь наполоханою пташкою, і не прикликати її назад, не зловити, не приголубити своїми загрубілими пальцями; Оксана, доведена до відчаю нещастями, які переслідували нас обох, зникла в чужому для нас місті, щоб з’явитися зрештою в оцьому рідному просторі, і я кинувся сюди ждати її зрозпачено і безнадійно. Виходить: справді безнадійно.
Коли повернувся сюди з війни, Зашматківка видалася мені могилою, і люди, що чудом вціліли в ній, теж були ніби в могилі. Тоді я відважно спустився в царство мертвих, до якого не треба було мені звикати, я готов був розділити їхню судьбу, добровільно принести себе в жертву заради порятунку малого Марка та Оксани. Сил моїх виявилося замало. Втратив Оксану, втрачаю брата, село не зважає на мій присуд, поволі оживає, росте. Чи ростуть могили? Не було тепер великих хат, просторих дворів з господарськими будівлями, з колодязями, з кучерявими садками, на голій горбистій рівнині, поміж левадами й берегами сиротливо маячіли примітивні халупки, мерзлякувато щулилися, тулилися до поодиноких чудом вцілілих дерев, до голих кущиків, мовби лякаючись самотини, ближче підсувалися до колишніх вулиць, від чого ті стали вужчими, ніж колись, і ніби вже й не вели нікуди, а спліталися в безвихідь лабіринту. Влітку тут щось зеленіло, в дбайливо оброблених городах буйно цвіли, мов тропічні орхідеї, гарбузи, переможно червоніли помідори, капуста обсте-ляла свої крутолобі голови жилавим широченним листям дивної барви, мовби занесеної на землю з інших світів. Тоді якось не помічалося сумної поменшеності довколишнього життя, його несправжності, якоїсь ніби макетності чи що. Зима все оголила і показала в жорстокій реальності. Чи ростуть могили?
Я пішов знайомою вулицею, якою стільки років ходив до школи, знав тут кожний закуток, кожний виямок, ось тут між Квашею і Воскобойниками завжди після дощу стояла калюжа, від Пелагеї Артемівни починався порослий споришем клинець, що впирався в церковну ограду, за церквою жив кривий Стьопа, в якого біля колодязя ріс найбільший у селі дуб. Тепер ні церкви, ні дуба, ні кривого Стьопи, ні Кваші, а ті хати, що знову з’явилися на своїх давніх обійстях, і схожі й не схожі і такі малі, ніби живуть у них карлики. Я йшов, сам не знаючи куди, пришвидшував кроки, так ніби хотів вистрибнути з власної тіні, втікав од чогось чи доганяв те, чого вже не наздоженеш? Ось місце, де була попова хата, а за нею до самого ставка вниз по схилу загадково темнів колись величезний сад з рідкісними деревами. Попа комсомольці прогнали з села ще в двадцять дев’ятому році; і в його хаті були старші класи нашої школи — восьмий, дев’ятий і десятий. В садок ми ходили на уроки ботаніки, а вночі — цілувалися з дівчатами. Німці висадили попову хату в повітря, заклавши добрячий заряд вибухівки, а в садок, щоб погоріли всі дерева, завезли якесь просмолене шмаття, обмотували ним кожне дерево і не відходили, поки не вигорало все на пень. Це були такі ретельні виконавці, яких наша земля ще ніколи не бачила. Далі за Живодьорами і Якимом на голому бугрі жив сільський бондар Никифор. Батько врятував його від розкуркулення, переконавши начальство в районі, що колгосп загине без Никифорових діжок, зате німці бондаря не пощадили. Кажуть, палахкотіло тут, як з вулкана. Нікому було відбудовувати це обійстя, голий горб сумовито білів снігами. В Дібровиній хаті містилася тепер сільрада разом з сільською поштою. Вкрита черепицею хата вціліла, але не тому, що німці не змогли її спалити (з інших таких самих хат вони скидали черепицю на землю, а тоді підпалювали), а завдяки молокопункту, який влаштовано було тут ще в тридцять восьмому році і яким користалися й окупанти, до останнього свого дня в селі примушуючи селян здавати туди все молоко від уцілілих корів. Діброва був царський офіцер, в громадянську війну він став червоним командиром, повернувся до Зашматківки з орденом, іменною шаблею, подарованою йому мало не самим Будьонним, і гарненькою білявою дружиною латишкою Альвіною. В тридцять сьомому році Альвіну забрали, як німецьку шпигунку, Діброва взяв собі за жінку схожу на Альвіну вдову сільського фельдшера Бараненка, але незабаром забрали й самого Діброву, як класово ворожий елемент. Бараненчиха, вдруге ставши вдовою, згодилася віддати хатню прибудову для молокопункту і сама стала ним завідувати. На кожну корову тоді існував "молочний податок", треба було здати кілька сот літрів молока, навзамін одержавши "обрат" після сепаратора і позначку в податковій книжечці. Коли прийшли німці, вони дуже зраділи молокопункту, бо виявилося, що Гітлер запровадив у Німеччині таке саме обдирання селян. Там треба було здавати молоко, яєчка з-під кожної курки, везти на бойню свиней, одержуючи тільки хвіст та ратички. Сталін чомусь не здогадався забирати в селян ще й свиней, вимагали тільки обдирати з них шкіру і здавати державі, а хто не слухався і шмалив свиню, тому загрожував штраф або тюрма. Отож німці скористалися з сільського молокопункту, білотіла м’якенька Бараненчиха жила з комендантом і поїхала з ним при відступі, а Дібровина хата завдяки цим збігам уціліла і тепер дала притулок сільраді й пошті. Я віднотував усе це для себе механічно, не надаючи особливої ваги, ні в сільраді, ні на пошті справ у мене не було, до того ж сьогодні неділя, вихідний, я просто йшов колишньою вулицею колишнього села, йшов серед згадувань і нагадувань, сніг рипів під моїми чобітьми, вулиця вела мене далі — куди, до чого?