Я підвівся з такою рішучістю, що міг би не вибиратися в прохід між рядами, а переступати через ряди, через голови цих спаралізованих страхом людей, туди, де президії, до трибуни, щоб заступити професора Черкаса словом, грудьми, честю і життям своїм.
Але мене випередили.
З перших рядів тінню майнула невиразна постать, перед столом президії затрималася, але тільки на той час, поки Михно сказав: "Слово має студент третього курсу агрофаку Сирота", — і мерщій пробралася до трибуни.
Ох, молодець Сирота! Такий же тихий та смирний, а бач, — випередив навіть мене. В тихому болоті… Ось тобі й сирота Сирота!
З Сиротою я познайомився два роки тому в цьому самому залі і, власне, на такому самому сабантуї з участю Климушняка, як і оце сьогодні.
Перше вересня сорок шостого року припало на недільний день, тому заняття в інституті починалися другого числа. Але замість занять оголошено було загальні інститутські збори для проробки партійної постанови про журнали "Звезда" і "Ленинград". Я не дуже рвався на ті збори, прийшов одним з останніх і був належно покараний за це: вільні місця залишалися тільки в двох перших рядах, де ти сидітимеш, як бевзь, і пастимеш очима начальство, а воно так само пастиме тебе. Я втиснувся в другий ряд, лозові стільці першого повоєнного року ще не мали диктових сидінь (не до дикту було!), а просто палички, сяк-так прибиті гвіздками, ті гвіздки миттю вчепилися в мої офіцерські штани з синьої діагоналі, я взявся визволяти свої штани, проґавив початок цієї дивної академії, а коли нарешті зміг слухати, то Климушняк уже розлягався на трибуні, громлячи безідейні вірші Ахматової. З одного боку біля мене стілець так і лишився вільний (нема дурних!), з іншого щось ніби сиділо, але таке непоказне і миршаве, що визнати його студентом я ніяк не міг.
— Ти хто такий? — спитав я пошепки.
— Сирота, — прошелестіло воно.
— Ну, хто тепер не сирота? Я тебе питаю, чого ти тут?
— Я студент Сирота з агрономічного факультету. Взагалі ж я і сирота, бо мої тато й мама загинули під час війни.
— Під час війни чи на війні?
— Тато поліг у боях, а маму вбили окупанти.
— Співчуваю. Давай знайомитися. Микола Сміян. Теж з агрономічного.
— Дуже приємно.
— Я запізнився, не знайшов ніде місця. А ти чого сюди вискочив?
— Щоб краще чути.
— Нащо воно тобі?
— Може пригодитися. Студент повинен усе знати.
— Ти про Ахматову хоч щось чув?
— Ні, не чув. У нас у селі її віршів не було.
— А ти вірші читаєш? Які тобі поети подобаються? Малишка читав коли-небудь?
— Малишко — сурмач.
— Хто, хто?
— Сурмач.
— Та ти не сирота, а просто професор! А Тичина тоді хто?
— Тичина — співець революції.
— А Сосюра?
— Сосюра — натхненний лірик.
— Хіба ненатхнениі лірики бувають?
— Я ще не знаю, — скромно потупився Сирота, а згодом, несміливо ковзнувши оком по іконостасу на моїх грудях, тихенько поцікавився:
— Ти хіба теж студент?
— Ну! А хто ж, по-твоєму?
— В тебе стільки орденів, і ти — тільки студентом?
— А ким же мені—директором інституту?
— З такими орденами люди знаходять набагато кращі місця.
— Уяви, що в тебе такі ордени. Ти б теж шукав тепленького місця?
— Я що? Я — сирота, — зітхнув студентик.
— Слухай, ти мені подобаєшся! — легенько стусонув я Сироту під бік. — Ти де живеш?
— В інститутському гуртожитку. Мені дали, як сироті.
— Ну, я не в гуртожитку, а в підвалі, але не біда!
— Ти ж фронтовик! Мабуть, інвалід? Тобі ж належиться гуртожиток в першу чергу.
— До інваліда я не дотягнув. Деяка побитість в організмі наявна, але для суворих лікарів цього недосить. А з гуртожитком не вийшло, бо я не сам, а з дружиною. Найняли куток у підвалі, будем жити! Сьогодні, між іншим, моя Оксана варить гречані галушки. Ти їв коли-небудь гречані галушки?
— Не пам’ятаю. Мабуть, не їв. Я ж сирота.
— Тоді запрошую!
Галушки Оксана приготувала знаменито. Замісивши за своїм рецептом (точніше: за рецептом матері Марфи) і зваривши галушки в каструлі, вона вийняла їх з юшки, підсмажила з салом і цибулею, виклала в череп’яну миску — круглі, апетитні, здоровенні, як горнята, — облила гарячим жиром, поставила посеред столу, а тоді кожному налила в тарілку юшки — запивати. Хазяйчині діти Ніна і Вова насилу піднімали над мискою своїми тоненькими рученятами важезні гречані гранати. Сирота, помуркуючи, лигав галушки, тьопав юшку наввипередки з голодними дітьми, і мені він теж видавався нещасним дитям війни, як і мій братик Марко, як мільйони його однолітків.
— До таких би галушок годилося сто грам наркомівських, — зітхнув я, — та, на жаль, ми з Оксаною не передбачали в себе гостей.
— А ми їх і так, — облизав масні губи Сирота, — такі галушки гріх псувати. Гріх і негоже.
Він довго витирав губи, ще довше прицілювався до звабливо-голих рук Оксани, тоді скромненько цмакнув їй руку вище ліктя і одразу ж пояснив:
— Точно в передпліччя. Бо в плече — це занадто фамільярно, а нижче — негоже, бо віддає спадком рабських епох.
Я аж рота роззявив од такої вишуканості в мовленні, а Сирота, мовби заповзявшись здивувати мене ще більше, на прощання став розкланюватися і розшаркуватися і ніяк не міг дістатися до дверей, а вже щоб переступити поріг, то нічого й казати. Звідки б у нещасного сільського сироти така поведенція? Начитався Гоголя, вирішив я, стоять йому й досі перед очима Чичиков і Манілов, от він і маніжиться. Оксані Сирота зовсім не сподобався.
— Якийсь він наче з замазки зроблений, — сказала вона, — доторкнешся — так і вгрузнеш…
— Сирота, — пояснив я, — а сиротам треба співчувати.
Оксана промовчала, хоч душа її чула те, до чого я виявився безнадійно глухий.
Після тих гречаних галушок я ще не раз і не двічі запрошував до себе Сироту, всіляко опікувався ним на факультеті, коли обирали профбюро факультету, рекомендував його туди "для підтримки штанів", як ми тоді висловлювалися, бо саме профбюро володіло правом розподіляти між студентами талони на одяг і взуття для найбідніших. Сироту обрали одноголосно, він здобув славу найсправедливІшого при розподілі талонів на американські ботинки і куртки, на прислане дружиною Черчілля сукно і ще якість там пожертви зарубіжних багатіїв для голодраного радянського студентства. Все йшло прекрасно, я пишався своїм вибором і своїм тонким знанням людської натури, як зненацька профбюро своїм черговим рішенням виділило мені якісь іноземні ботинки з цупкої (може, навіть буйволячої) шкіри, на товстелезній підошві, ботинки, яких я не просив, як взагалі не просив нічого і ні від кого. Я впіймав Сироту, зграбастав його за комір, трохи потряс, тоді поставив на землю і поцікавився: "Що це таке?". Сирота пояснив. Сам він сирота, це всім відомо, але ж його наділено громадськими функціями, отож він не має права допомогти сам собі, хоч він і нещасний сирота. Виходить, він вирішив допомогти собі, прикриваючись моїм іменем? Боже борони, це тільки спроба вирватися на оперативний простір, а щоб довести, що це справді так, ми можемо віднести ці злополучні буржуазні ботинки на товчок, продати їх спекулянтам за будь-яку ціну, а виручені гроші спокійно залишити а кафе-закусочних, що траплятимуться нам на путі.