Сарданапал і Валтасар!
Професор гримів, приголомшував, убивав, але я не хотів бути вбитим, тому після лекції, використовуючи вигоди свого місцезнаходження в аудитори, першим опинився біля Черкаса і відрекомендувався:
— Сміян. Секретар партбюро факультету.
Професор відступив од мене на крок, полоснув по мені безпощадним поглядом глибоко схованих під кущуватими бровами маленьких очей:
— Ви секретар чи студент?
— Студент, — пробурмотів я.
— Ну, а я безпартійний. Все життя маю справу тільки з землею, землі ж, як мені відомо, ще нікому не вдавалося ні прийняти до партії, ні виключити з неї. Хочете заперечити?
— Пробачте, — пробурмотів я, незграбно задкуючи.
— Будь ласка.
Він не зробив спроби притримати мене, хоч трохи злагіднити наше зіткнення, як це годилося б у його становищі. Але вже такий був професор Черкас. Ніякої поблажливості дурням! Порозумнішають— він до їхніх послуг, хочуть лишатися дурнями — вольному воля, спасенному рай. Професор не визнавав методик, які розробляли люди досить помірних здібностей в столичних інституціях, він не вірив у міністерські програми, які теж приходили з столиць. Перетворити дурнів на розумних, як це виписували всі методики і програми, однаково, що перекувати мечі на орала. Пусті слова про право бідних. Грандіозне окозамилювання історичних масштабів. Бо, як показує історія людства, кількість дурнів завжди переважала кількість розумних так само, як мечів завжди було набагато більше, ніж плугів, і коштували вони незмірно дорожче, а хто стане перековувати золотий руб на залізну копійку?
Сарданапал і Валтасар!
Я зійшовся ближче з професором Черкасом тільки після першого семестру, коли єдиний на всьому факультеті, склав на "п’ятірки" всі екзамени і одержав "п’ять" також у суворого ґрунтознавця, чого не вдавалося зробити нікому за останні три роки. Черкас спробував "поганяти" мене, обстрілюючи несподіваними запитаннями, але я вдало викручувався, і зрештою професор капітулював.
— Предмету ви не знаєте і не можете знати, — бурчав він, виводячи "п’ятірку" в моїй заліковій книжці,—за такий короткий час це просто неможливо, але повинен відзначити, що природної кмітливості вам не бракує, і саме це значною мірою…
Я образився:
— Чому ви вважаєте, що ваш предмет вже такий неприступний? Я селянський син, народився на землі, ріс у землі, моя мати й досі живе в землі —і не в переносному, а в прямому значенні…
— Всі народжуються на землі, то й що? — загрюкотів Черкас. — А що виростає на землі? Динозаври, крокодили, кобри і наші українські тхори? Ще мені скажете про соціальне середовище? Мовляв, декабристи, які розбудили Герцена, і так далі і так далі? А ті, хто вішав декабристів, хіба виростали в якомусь іншому соціальному середовищі? Може, їх привезли з Вогненної Землі або з Тасманії? Всі ми пітекантропи з тяжкими, непробивними черепами! Жили колись на землі кроманьйонці, що мали мозок більший за наш, у них були тонкі черепи, крізь які легко проходило знання, але з’явилися важкоголовї пітекантропи з товстостінними черепами і винищили кроманьйонців. І тепер усі ми пітекантропи! Ми майже нічого не знаємо — це наше горе. Але ми нічого не хочемо й знати— це вже справжня трагедія. Єгиптяни дали нам мідні лоби. Від ударів долі такі лоби тільки дужче блищать та навіки заклепуються. Користь від них бодай в упертості. А тепер повсюди лоби бетонні, які від ударів розсипаються на пісок, — і це вже катастрофа. Повсюди — цілі гори піску, дюни, бархани, Кара-Куми й Сахари. Маєте заперечення?
Професор відкинувся на спинку стільця, вдоволено засопів. Хто з студентів міг відважитися на заперечення проти його залізної логіки? Мозок у людини недаремно має дві півкулі: в одній народжуються задуми, інша ці задуми контролює. В студента ж півкулі ще несформовані, голова його нагадує недостиглий гарбуз, де насіння ще не розокремилося з жабуринням, і мозок студентський — протоплазма. Які вже тут заперечення?
Та цього разу професор Черкас помилився.
— А чим би ви пояснили те, що тепер відбувається на Україні? — спитав я. — Невже тільки нашою неспроможністю до кінця проникнути в таємницю ґрунтів і землі взагалі?
— Крім структури ґрунтів, існують ще суспільні структури, — неохоче відбуркнув професор. — Але це потребує окремої розмови і не під час екзамену.
— Згода.
— Радий вашій розважливості.
Недовірливо примруженими очима він вивчав мене, мов інфузорію під мікроскопом. Скільки років цим очам? Сімдесят, вісімдесят, сто? Як подумати, то яка мізерія порівняно з очима тисячолітніми! Та я ще не усвідомлював тоді, що саме в мене ці тисячолітні очі.
А на Україні настав голод тисяча дев’ятсот сорок сьомого року. В роки окупації чи був голод, чи його не було — хто б там помічав за війною! Але ж не було ні в сорок п’ятому, ні в сорок шостому, коли жінки запрягалися в плуги, щоб зорати поля, коли сіялося зернина через зернину, де густо, а де й пусто, не так з надіями, як з відчаєм. Чому ж прийшов на мою землю цей страшний переднівок на третій рік після Перемоги?
Голод на Україні завжди має колір снігу. Блідий, холодний, нещадимий мор приходив на цю землю однаково і за князів, і за гетьманів, і за царів, а тепер уже вкотре і за нової влади, яка самою суттю своєю заперечувала існування голоду, страждань і нещасть, бо звалася народною владою, та чомусь виходило так, що знов і знов у двадцять першому, у тридцять третьому, тепер у сорок сьомому, тяжко ступаючи, приходила в нашу державу голодна смерть і — всупереч усім законам відкритим і невідкритим — саме на ті землі, які могли б прогодувати не тільки своїх мешканців, а й увесь світ: на Україну, на Кубань, в Поволжя, Воронеж, Білгород, Курськ.
Матері наші звикли до голоду, бо народилися в ньому і жили в його постійному очікуванні. В коротких листах до нас з Оксаною вони не скаржилися, не нарікали, тільки моя мати щоразу дописувала в кінці: "Маркусь став, як скляний, весь світиться".
А брат писав зовсім інше: "Дорогий Миколо! Як ви поживаєте? У нас з мамою все добре. Я найкраще з усіх прочитав вірш Миколи Бажана про товариша Сталіна "Людина стоїть в зореноснім Кремлі" і тепер мене посилають у район на огляд художньої самодіяльності. З піонерським привітом. Твій брат Марко".