Так народжувалася розполовиненість душ.
Звірі зостаються в хащах, перш ніж напасти на жертву, люди змушені приховувати свої наміри, щоб не впустити в душу нікого чужого. До тіла твого кожен, хто має силу, добереться легко, бо тіло смертне. Можна спробувати добратися й до розуму, бо людина іноді сама зрікається його задля власного спокою. Але душу кожен береже неторканою, бо що ж тоді зостанеться, коли її втратиш?
Так я думав тоді в Києві, втративши Назимку, розгублений і відчаєний, і ніхто не знав моїх думок, бо де ж могли вони взятися в сій молодій та зеленій голові, в цього отрока, який живе безбідно княжим заступництвом, на щедрому княжому хлібі, їжі й питві.
Коли ти приставлений до коней, то хто ж згадає, що й у тебе є душа, хто притулить до тебе нового бога — мученика неба, щоб не став ти до кінця мучеником землі? Ми жили, як коні. Спали з кіньми, жили з ними, може, й не люди, а безсловесні тварини княжі? Літо й осінь минули, приспіла зима, вдарила морозами, завалила Київ снігом. У княжому теремі вдень і вночі топили печі, бо заморська царівна не могла зігрітися. Дивно було бачити князя, що сидів у Києві і не вів своєї дружини на полюддя, на прокорм і здобич або ж у похід супроти ворога такого далекого, що й імені його не відаєш. Рипіння вранішнього снігу, бадьорі погуки дружини, брязкіт зброї і збруї, пирхання коней — куди їхати: в ліс чи в поле, далеко чи близько?
Тепер сиділи в Києві, нова княгиня припнула Володимира, вбила в ньому непокірливий дух пересувань і здобичництва, і вже так сидітиме він до самої смерті, утверджуючись в думці про постійність свого місцезнаходження, і літописець княжий понуро відзначатиме пусті роки, які не заповнювалися ніякими подіями, окрім смертей жон Володимирових — Рогніди, Малфріди, а тоді й самої Анни, яка так і не призвичаїться ніколи до суворих зим київських, як не призвичаяться до неї самої кияни.
Пусті роки так і значилися: В літо 6502. В літо 6503. В літо 6506. В літо 6507. В літо 6510. В літо 6512. В літо 6513. В літо 65І4. В літо 6516. В літо 6517. В літо 6518. В літо 6520. В літо 6521.
Де князь і де його княгиня і що вона і як?
А може, не хотів літописець казати всієї правди про сю чужу жінку, що мала душу холоднішу за наші зими, не запалала лоном до князя Володимира, не принесла йому ні сина, ні доньки, а людям не принесла ні співчуття, ні доброти, ні милосердя, а тільки холодну зневагу, наругу й насильство. Князь біля неї став святим, бо зберіг у собі все людське, а багрянородна ромейка так і лишилася холодною, неживою, як велеліпні ангельські лики на пишних ромейських іконах.
Для нас же — мов змія линяюча.
Брат Несміян прийшов до мене і сказав, що кличе княгиня.
— Мене?
— Тебе ж.
— З якої речі?
— Скаже сама. Радій, що допущений!
Не бувало ще такого ніколи, то ж і не ждав я добра від сього прикликування. Звідки було знати великій княгині про мене, і що вона відала, і навіщо я їй? Може, Несміян тільки виставляє мене поперед себе, бо ми ж охоче жертвуємо навіть найближчими людьми, та тільки не самими собою?
Однак виходило, що кликали справді мене, бо Несміяна далі кожухових сіней і не пустили, мені ж звелено роздягтися, і суворі келейники попровадили мене до нової гридниці, в теплих вогнях свічних, в притемненому блиску золота й паволок, у тонких заморських пахощах і в ще тоншому єхидстві, яке пронизувало там увесь простір.
Княгині Анни я й не розгледів. Може, з переляку? Бачив тільки двох молодих дияконис, в хітонах синіх, як нічне небо, їхні постаті приваблювали мій зір, а княгиня відлякувала. Як і при хрещенні князя Володимира в Корсунській церкві, сиділа вона за тонкою коштовною запоною, протканою золотими нитями, мабуть, уся в холодному золоті і в золотій нудьзі. Голос теж мала зневажливо-золотий, мов шерех коштовних цупких тканин. Диякониси стояли обабіч і мовчали, а безбородий ромей-тлумач, догідливо прихиливши голову до прозорої тканини, вловлював кожне слово повелительки, швидко перекидав ті слова мені.
— Як звешся? — спитала вона без цікавості.
— Сміянко.
— Питаю, яке твоє християнське ім’я, рабе божий.
Ось я вже і раб у нового бога, а був же навіть у князя вільний чоловік.
— Миколай.
— Ти мав невісту в Києві?
— Так.
— Де вона?
— Поїхала.
— Не прийнявши віри нашої?
Я мовчав.
— Прийняла чи не прийняла віру нашу?
— Не прийняла.
— і животіє десь у гріху? Я мовчав.
— А ти тут.
Я мовчав. Міг би сказати, що примусовий бог однаково, що примусове щастя, але кому говорити!
— Піди, знайди і приведи! — холодно звеліла княгиня.
Я розтулив рот, щоб перепитати, щоб сказати про те, що не знаю, де шукати Назимку, і що коли й знайду, то не повернеться вона сюди, ні вона, ні її мати.
Та біля мене вже зродився бородатий царгородський ієрей, в негнучких шатах, з хрестом і книгою у руках, велів воздвигнути два персти правої руки і свідчитися живим богом, що владичествує на небі, а тоді нахилив мою неслухняну голову над розгорнутими харатьями і примусив цілувати перші слова святителя Іоанна Богослова, які прорікали "На початку було слово", означаючи тим, що бог невидимо присутній при такій клятвенній обітниці і знає всі твої душевні порухи. Наостанок тицьнуто мені для цілування животворящого хреста з розп’яттям і виштовхано в плечі і в спину з гридниці: не стовбич далі перед світлі очі, іди й мерщій виконуй високе веління.
Брат ждав мене на морозі.
— Чом же не підстрибуєш? — прискалив око.
— З якої речі?
— Допущено ж тебе до самої княгині!
— Чи я хоч бачив її.
— Зате вона тебе бачила. Вона все бачить і все знає. Зласкавила тебе своїм поглядом — і тепер маєш почуватися щасливим.
Я не йняв віри почутому.
— Зласкавила? Щасливий?
— Тобі ще мало?
— Ти хоч знаєш, що вона сказала?
— Ну!
— Звеліла: "Піди, знайди і приведи". Це про Назимку.
— То й піди, знайди і приведи, хай охреститься і стане, як ми.
— Коли ж вона не хоче!
Брат посвистів крізь зуби.
— Велять — корись. Казав же тобі про золоту ложку? То й ще скажу.
— Ти вже й золотої гривни на шию запрагнув? А душу в золото не сховаєш!
Брат знову свистів крізь зуби. Ось тут він ще мовби й брат, а стає перед владними очима — і вже чужий мені, вже тільки раб і підніжок, готовий занурити меч у будь-чиї нутрощі за велінням князя чи воєводи. Я відвернувся від Несміяна, глухо мовив: