Мстиві люди вбачають натяки навіть там, де їх немає, а тут натяк був аж надто прозорий. Козурін вужем закрутився від слів Гаврила Панасовича, дай йому силу і волю, він би скрутив цього майора в баранячий ріг, але обставини не сприяли проявам такої революційної рішучості, доводилося відкладати на потім, тим часом лейтенантик спробував угризнути мене:
— Капітане Сміян, це все через вас! Ви втратили пильність! Хто рекомендував мені Коляду? Хто привіз його сюди від американців?
— Не нуди світом, Козурін, — спокійно відповів я. — Ніхто Коляди тобі не рекомендував і ніхто не привозив. Він сам до тебе приклеївся і сам зачарував тебе. Потрібні уточнення, чим зачарував?
Козурін не здавався. Звинуватити хоч і весь світ — тільки самому зостатися чистим і вмити руки, як Пілат.
— Як він міг вивезти всі наші запаси кави, всі продукти? Де були вартові? Куди всі дивилися? Це зрада! Це… Так ганебно проспати ворога! Втратити пильність! Забули слова товариша Сталіна про те, що фортеці найлегше беруться зсередини!
Голова порожня аж гуде, а воно ще цитує Сталіна. Я міг би за присягнутися, що Козурін не подолав навіть "Короткого курсу", спіткнувшись на четвертій главі. Тулити діалектику до тричі зневажуваного Коляди і закон заперечення заперечень до десятка мішків трофейної кави? Ну, теоретик!
— Можу пояснити, — сказав я, не приховуючи зневаги, — Коля да повивозив усе тими самими машинами, в яких текстильна фабрикантка привозила тобі своє ганчір’я. Ти не радянський офіцер, Козурін, ти звичайний собі ганчірник! З якої матерії пошито твій мундир? З англійської? Виникає запитання: чому лейтенант Козурін знехтував вітчизняним матеріалом і вирядився в колонізаторську вовну? Народ жде пояснень.
Козурін нарешті збагнув, що марно згаяв час, шукаючи винних там, де їх не знайдеш, взяв наш парадний "вандерер" з Анатолієм Геворкяном і помчав до Хемера.
Гаврило Панасович втомлено усміхнувся услід нашому живчику:
— Невтішне наше горе і безмежна скорбота наша. Втратити такого годувальника і постачальника — як це пережити?
— А що, Гавриле Панасовичу, — підкинув я йому провокаційне запитаннячко, не знати й чому, — чи не думав Коляда, втікаючи, так само, як ото ви, коли перелічували мені всі ймовірні покарання, які ждуть тих, хто повернеться на батьківщину? Надто, що він чоловік поінформований, терся біля начальства, до Хемера й Ізерлону вискакував мало не щотижня, може, справді щось там прочув краєм вуха — і ноги на плечі!
— Я йому в душу не зазирав, — не приховуючи зневаги, відповів Михно, — та чи й була взагалі душа в цього лакизи?
— Чорт з ним, з Колядою! Давайте говорити інакше. Після того, що я почув од вас, Гавриле Панасовичу, сьогодні вночі, я все ж хотів би спитати прямо: не було у вас думки вчинити так, як оце Коляда? Ну, не точно так, не по-злодійськи й по-шкурницьки, пограбувавши своїх товаришів, а просто взяти і зникнути, сховатися десь у Європі чи й далі для власного збереження або для власного спокою? Як то кажуть: риба шукає, де глибше, а людина — де лучче.
— Ех, Сміяне, Сміяне, — зітхнув Михно, — молодий ти ще та зелений, хоч і постарів на війні і побите твоє тіло, як решето, але душа не зачеплена і чиста в своєму довірливому незнанні. Питаєш: чому не втікаю, чому жду повернення туди, де, може, доведеться підставити голову під удар? Втікають авантюристи, люди з пірцями на ногах, як у грецького бога пройдисвітів і ошуканців Меркурія, не люди, а перекоти-поле, без роду, без племені, без імені, з самою лиш невтоленою тугою в грудях і вічною розпукою в очах. Я ж селянин віковічний, народився на землі, зрісся з нею, вріс в неї, земля стоїть переді мною, мов моя неминуча темна доля. Не можу я втікати від своєї землі. Відчуваю її запах і тепло, смак землі і вітрів над нею на устах у мене, голос її розлунюється в мені, мов великодні дзвони. Ти ще застав у шкільній читанці оповідання про євшан-зілля? Бо вже, здається, його звідти чиясь холодна рука усунула. Коли застав, то пам’ятаєш, що таке пахощі рідної землі для того, хто був розлучений з нею. Я теж, як той татарський бранець, що визволився з неволі й повертається на Україну. Більше мені повертатися нікуди.
— А коли Сибір або й ще далі?
— Однаково не відступлюся. Така доля, така біографія. Тут я, можна сказати, фаталіст. Що є життя людське? Чи тільки комбінація білкових речовин, а чи таємничий процес, де біологія повинна скромно відступати перед історією, біографією, метафізичним трепетом між народженням і смертю, між перемогою і загибеллю? Я вчений агроном і мав справу з хіміко-біологічними процесами в ґрунті, в рослинах, у воді й повітрі, та все ж ладен надавати перевагу не цим наперед визначеним природним процесам, а усвідомленій і цілеспрямованій біографії. Все має свою біографію: людина, рослина, земля, вода. Чому ж я повинен зірватися з місця і летіти кудись без пуття? Можеш не турбуватися, капітане Сміян: майор Михно дотримає вірності своїй землі.
Ось одна з найбільших незбагненностей життя! Чоловік абсолютно впевнений, що, коли повернеться додому, буде неодмінно репресований, засланий до Сибіру або ще й далі, відірваний, може, й навіки від рідної землі, і водночас рветься до тої землі всім серцем, і ніяка сила не стане йому на заваді, ніякий голос перестороги не зупинить його, ніякі тривожні дзвони не злякають.
Непросту нашу бесіду зіпсував Вася Наумкін. Після від’їзду Козуріна старшим автоматично залишився я, тож сержант і прибіг доповісти про події в нашому маленькому гарнізоні. Автоматники займали будинок, який стояв посеред великого яблуневого саду. Яблука вже давно доспіли, ніхто їх не збирав, а саме сьогодні, коли в нас така надзвичайна подія, приїхали велосипедами господарі і просять дозволу скористатися плодами.
— Ну, в чому справа? Хай збирають, — сказав я.
— А коли вони хочуть у нас щось вивідати? Лейтенант би їх так без перевірки не пустив.
— То перевір їх, Наумкін.
— Та як? Насміхаєтесь, товаришу капітан?
— Як питаєш, так і відповідаю. В тебе ще щось?
— Німець покалічений. Руку йому під Москвою відірвало. Може, й ще дещо, бо якийсь недотумкуватий. А німочка — ну, я вам скажу, товаришу капітан! Як побачила Льоню Зябрєва, так і затрясло її всю.