— Хочеш шоколадного пирога до кави? — запитав я.
— Великий шматок. І вже, ще перед кавою. Зима робить мене ненаситною. Коли на вулицях лежить сніг, шоколадний пиріг — для мене найкращі ліки.
Я підвівся, витягнув із потаємної кишені у валізі електроплиту і поставив на неї алюмінієвий чайник із водою. Потім закурив сигару "Вайт Оул", щоб запах кави менше було чути в коридорі. В номері заборонено було готувати їжу, хоча жодної небезпеки в цьому не було, бо ніхто тим і не переймався. Але коли Наташа приходила до мене, я старався бути обережним. Коридорами готелю, скажімо, міг шастати його невидимий власник. Він ніколи цього не робив, але саме тому я і пильнував. Те, чого ніколи не траплялося з нормальними людьми, у моєму житті ставалося надто часто — це був один із неписаних законів еміграції.
Коли я наливав каву, у двері постукали — тихо, але наполегливо.
— Сховайся під моїм пальтом, — сказав я. — 3 ногами і головою. Погляну, що там.
Я повернув ключ у замку і прочинив двері. На порозі стояла пуерториканка. Вона приклала палець до губ.
— Поліція, — прошепотіла вона.
— Що?
— Унизу. Троє чоловіків. Пильнуйте! Можливо, вони піднімуться нагору. Обшук готелю. Обережно!
— Що сталося?
— Ви самі? Тут немає жінки?
— Ні, — відповів я. — Поліція тут саме тому?
— Не знаю. Думаю, через Мелікова. Але точно невідомо. Мабуть, обшукуватимуть номери. Якщо знайдуть жінку, то заберуть.
"У ванну, — подумав я швидко. — Але якщо поліція влаштує облаву і знайде Наташу у ванній, буде ще гірше. Спуститися вниз, у вестибюль, вона вже не могла, якщо шпики вже там. Прокляття, що ж робити?"
Раптом я швидше відчув, ніж побачив її біля себе. Хтозна, як їй вдалося так швидко вдягнутися. Вона навіть встигла почепити на голову шапочку і була спокійна і незворушна:
— Меліков. Вони його схопили.
Пуерториканка зробила їй знак:
— Швидше! Вона йде в мій номер, а Педро — сюди. Ясно?
— Так.
Наташа швидко роззирнулася.
— До зустрічі, — і пішла за жінкою.
З темного коридору випірнув мексиканець Педро. Він защіпав підтяжки і зав'язував краватку.
— Buenas Tardes, Senor. Так буде краще.
Я зрозумів. Якщо прийде поліція, то Педро — мій гість, а Наташа перебуде в пуерториканки. Набагато простіше, ніж драматична англосаксонська втеча через вікно в туалеті, а потім — по закрижанілих дахах. По-латинському просте рішення проблеми.
— Сідайте, Педро, — сказав я. — Сигару?
— Дякую. Але ліпше цигарку. Дуже дякую, Senor Роберто. Але в мене е власні.
Він нервувався.
— Документи, — пробурмотів він. — Буде біда. Сподіваюся, вони не прийдуть.
— У вас нема документів? Скажете, що забули.
— Буде біда. У вас нормальні документи?
— Так. Цілком пристойні. Але кому подобається спілкуватися з поліцією? — Я й сам добряче нервувався. — Може, чарку горілки, Педро?
— Заміцний напій як на таку ситуацію. Краще мати ясну голову. Але я залюбки вип'ю кави, Senor!
Я налив йому кави. Педро швидко її випив.
— Що з Меліковим? — запитав я. — Ви щось знаєте?
Педро різко хитнув головою. Тоді нахилив її вбік, заплющив очі, підняв руку і приклав її до носа так, наче щось вдихає. Я зрозумів.
— Ви у це вірите?
Він стенув плечима і розвів руками. Я пригадав Наташині натяки.
— Що я можу для нього зробити?
— Нічого, — відповів Педро, простеживши за мною поглядом. — Хіба що тримати язик за зубами, інакше Мелікову буде тільки гірше.
Я спакував плиту у валізу й обдивився кімнату, перевіряючи, чи Наташа не залишила ніяких слідів. Безшумно відчинивши вікно, викинув із попільнички два недопалки зі слідами червоної помади. Тоді прокрався до дверей, відчинив їх і прислухався до звуків, що долинали знизу.
У готелі було тихо, мов у могилі. З вестибюля долітало якесь невиразне бурмотіння. Потім я почув, як хтось піднімається сходами. Я відразу впізнав поліцію. У цій справі я був експерт, оскільки достатньо часто чув такий тупіт у Німеччині, Бельгії та Франції. Я швидко зачинив двері. Ідуть.
Педро кинув цигарку.
— Піднімаються нагору, — сказав я.
Він підняв цигарку з підлоги:
— У номер Мелікова?
— Побачимо. Чому ви думаєте, що поліція робитиме обшук?
— Щоб хоч щось знайти.
— Без ордеру?
Педро знову стенув плечима:
— Ордер? Нащо він їм? Ідеться ж про бідняків.
— Атож.
Цього варто було очікувати. Чому в Нью-Йорку мало бути інакше, ніжу всьому світі? Я б мав це знати. У мене були пристойні документи, але не ідеальні. У Педро, мабуть, теж. Щодо пуерториканки я так само сумнівався. Тільки до Наташиних документів придертися не могли. Її б відпустили. А нас усіх перевіряли б довго. Я врізав великий шматок нашого шоколадного пирога і запхав собі до рота. У всіх відділках поліції годували препогано.
Я визирнув у вікно. Навпроти світилося у кількох вікнах.
— Де кімната вашої подруги? — запитав я Педро. — Її звідси видно?
Він підійшов до мене. Його кучеряве волосся пахло солодкавою олією. На потилиці виднівся шрам від фурункула. Він глянув нагору.
— Над нами. Поверхом вище. Звідси не видно.
Нам довелося дуже довго чекати. Час від часу прислухалися. Але в коридорі була цілковита тиша. Напевно, кожен мешканець готелю знав, що щось сталося. Ніхто не спускався вниз. Нарешті, я почув важкі енергійні кроки згори. Вони стихли внизу. Я зачинив двері.
— Думаю, поліція вже йде. Обшуку не буде.
Педро пожвавився:
— І чому б їм не дати всім спокою? Кому заважають тих кілька грамів порошку, якщо вони ощасливлюють людей? Он на війні мільйони людей роздирають гранатами. А тут переслідують білий порошок так, наче це динаміт.
Я уважно глянув на нього, на його вологі очі, білки з голубуватим відтінком, і подумав, що й він сам полюбляє нюхнути.
— Ви вже давно знаєте Мелікова? — запитав я.
— Не дуже. Трохи.
Я замовк — хіба ж це моє діло? Думав, чи Мелікову можна якось допомогти. Але що тут поробиш, надто, якщо ти іноземець зі сумнівними документами.
Відчинилися двері. То була Наташа.
— Вони пішли, — сказала вона. — 3 Меліковим.
Педро підвівся. Зайшла пуерториканка:
— Ходімо, Педро.
— Дуже вам дякую, — сказав я їй. — Дуже дякую за вашу люб'язність.
Вона усміхнулася:
— Бідні люди завжди охоче допомагають одне одному.
— Не завжди.