— Я не характерний актор. Я — чітко виражений молодий коханець…
— Прекрасно, — нетерпляче перебив Франк. — То станьте героєм, як це кажуть на вашому театральному жаргоні. Хай навіть підстаркуватим героєм. У Цезаря теж була лисина. Або зіграйте короля Ліра!
— Для таких ролей я ще недостатньо старий, містере Франк.
— Послухайте! — вигукнув Франк. — У чім річ? Коли 1933 року спалили мої книжки, мені було шістдесят чотири, і, як то кажуть, у мені аж вирувала творча енергія. Незабаром мені сімдесят сім. Я — літня людина, яка вже не здатна працювати. Усі мої статки — вісімдесят сім доларів. Ви тільки погляньте на мене!
Франк був німцем до кісткового мозку, тому іноземні видавці, які часом необережно друкували переклади його творів, ніколи не ризикували це повторити — тих книжок ніхто не купував. Франк і англійської не міг опанувати достатньо добре, його німецька кров теж цього не допускала. Він ледь зводив кінці з кінцями завдяки випадковим авансам та відрахуванням.
— Після війни ваші книжки знову видаватимуть, — сказав я.
Він недовірливо глянув на мене.
— У Німеччині? Після дванадцятьох років націонал-соціалістичного виховання?
— Саме тому, — підтвердив я, хоч і сам собі не вірив.
Франк похитав головою.
— Мене забули, — заперечив він. — Там тепер потрібні інші письменники, не ми.
— Саме ви їм і потрібні!
— Я? 1933 року в мене ще було багато планів, — тихо промовив Франк. — А тепер нема ніяких. Я постарів. І це жахливо. У старість не віриш, поки вона не прийде. Тепер я це усвідомлюю. А знаєте відколи? Відтоді, коли вперше зрозумів, що нацисти програють війну і, можливо, я міг би повернутися.
Усі мовчали. Я визирнув із вікна. Надворі по-зимовому світилося небо, а від гуркоту вантажівок у кімнаті все тихо тремтіло. Потім я почув, як Франк і Гольцер попрощалися і пішли.
— Який ранок, — сказав я Канові. — Який прекрасний день!
Він кивнув:
— Ви ж, звісно, чули, що Кармен вийшла заміж?
— Так, від Танненбаума. Але в Америці швидко розлучаються.
Кан засміявся:
— Дорогий Роберте! Як ви ще плануєте мене втішати?
— Та ніяк, — відповів я. — Так само як і Гольцера.
— І як Франка?
— Ні, чорт забирай! Тут велетенська різниця! Вам же не сімдесят п'ять років!
— Ви чули, що сказав Франк?
— Так. Йому кінець, і він не знає, куди себе подіти. Він постарів непомітно для себе. А ми — ні.
Кан був зосереджений і водночас дивно розгублений. Це впадало в око. Я вирішив, що це через Бетті та Кармен. Сподівався, що скоро все мине.
— Радійте, що вас не було на похоронах Бетті, — сказав я. — Там було жахливо.
— Їй пощастило, — задумливо відповів Кан. — Вона встигла вчасно померти.
— Ви так думаєте?
— Так. Ви тільки уявіть, якби вона повернулася. Тоді від розчарування вона б точно негайно померла. Атак — відійшла, сповнена сподівань. Знаю, наприкінці вона розчарувалася, але невеличка іскра віри у ній іще жевріла. Віра допомагає зібратися на силі.
— Як і надія.
— Надія — поняття вкрай тендітне. Схоже на стан, коли серце ще б'ється, а мозок уже помер.
— Чи не занадто ви ускладнюєте собі життя?
Він засміявся:
— Колись навіть автомати перестануть коритися людям. Вони не вибухнуть, а просто перестануть працювати.
Я зрозумів, що його зараз неможливо втішити. Він крутився по колу, немов пес, який страждає на закреп. Своїм напруженим та жвавим розумом він відчував будь-який, навіть замаскований, натяк на співчуття швидше, ніж я міг його висловити, і відразу ж усе відкидав. Канові треба було дати спокій. Я теж був виснажений. Ніщо так не знесилює, як біг по колу, надто якщо доводиться ще й бігти за кимось.
— До завтра, Кане, — сказав я. — Мені ще треба зайти в антикварну крамничку. І нащо ви запросили Гольцера і Франка? Ви ж не мазохіст.
— Вони були на похороні. Ви їх не бачили?
— Ні. Там було повно людей.
— Вони зайшли після похорону до мене, щоб трохи розвіятися. Боюся, я їм не допоміг.
Я пішов. Суто ділова і своєрідна атмосфера Сильверсового бізнесу подіяла на мене позитивно.
— А твій знайомий із П'ятдесят сьомої вулиці часом не збирається поїхати в зимову відпустку? — запитав я в Наташі. — У Флориду, Маямі чи у Палм-Біч? Може, в нього хворі легені, він страждає на серцеві напади, ядуху чи ще якусь хворобу, для якої нью-йоркський клімат занадто суворий?
— Він ненавидить спеку. Влітку тут, наче у пральні.
— Нам від цього не легше. Як важко бідній людині в Америці насолоджуватися коханням! Без власної квартири це майже неможливо! Мабуть, ця країна аж кишить безутішними онаністами. У цих стерильний широтах я не бачив навіть повій. Полісмени з богатирською будовою тіла, яких звільнили від служби у війську саме через їхню статуру, хапають на вулицях ці слабкі замінники еротики, наче кінологи бездомних мопсів, і приводять їх до безсердечних суддів, а ті здирають із них велетенські штрафи. Де взагалі тут люди кохаються?
— У машинах.
— А якщо хтось і машини не має? — запитав я, намагаючись не думати про просторий "ролс-ройс" із вбудованим баром — можливо, Фрейзер не вмів їздити сам, а тому водій був моїм ангелом-охоронцем. — Що робити всім цим молодим міцним людям, якщо немає борделів? У Європі вулицями кружляють повії усіх цінових категорій, наче перелітні птахи. А тут я ще не бачив жодної. Зрештою, тут немає і громадських туалетів. Як думаєш, це якось пов'язано? У Парижі ці інтимні будки стоять на вулицях з інтервалом у кількасот метрів, наче бляшані бастіони, і їх активно використовують. Нічні метелики вилітають уже об одинадцятій ранку, тому у Франції ніхто не ходить до психіатрів і ні в кого немає нервових зривів. А тут майже в кожного є свій психіатр, немає громадських туалетів, а повій можна викликати тільки за таємними номерами, доступними лише багатіям. А що робити незаможним людям із усіма тими поліцейськими заборонами, сварливими господинями, благочестивими пресвітеріанами та жандармами; що робити їм узимку і без машини, цього останнього прихистку зігнутого в три погибелі кохання?
— Взяти машину напрокат.
Я сидів у роздовбаному плюшевому кріслі того ж кольору, що й меблі у вестибюлі. Мабуть, таємничий власник готелю тридцять років тому пограбував вагон із плюшем, крім того, там скоріш за все везли ще й контрабандне віскі, інакше як пояснити, що весь готель знизу і аж до самого даху оббитий цим плюшем похмурого кольору, і водночас там всюди темніють плями від віскі. Наташа лежала на ліжку. На столі валялися залишки вечері, які нам принесли з місця розради всіх людей без сім'ї та кухні: американського магазину делікатесів, цього прекрасного закладу, де можна купити гарячі, щойно засмажені кури-гриль, шоколадний пиріг, нарізану ковбасу, консерви всіх сортів та видів, першокласний туалетний папір, малосольні огірки, червону ікру, хліб, масло та лейкопластир — одним словом, усе, крім презервативів. Їх купували в іншому американському закладі, суміші аптеки та ресторану, де вбраний у біле власник по-змовницьки вручав їх покупцеві, наче позбавлений сану католицький священик, який вчиняє символічне вбивство немовляти.