— У вас уже навіть машина е, — промовило трагічне обличчя Дузе. — Очевидно, справи у вас геть непогані, Роберте.
— Кан зараз теж має машину, — збрехав я. — Навіть крашу, ніж у мене. Танненбаум розповідав мені — шевроле.
— Шевроле і мігрень до нього, — відповіла Кармен, повернувшись до мене своїм прекрасним задком. — А як там ваша кохана, Роберте? — кинула вона мене через плече.
— Не знаю. Останнім часом я нічого про неї не чув.
— Ви хоч листуєтеся час від часу?
— У нас обох від писання спазм правої руки; і ми обоє не вміємо друкувати на машинці.
Кармен розсміялася.
— То он як воно буває? Чого очі не бачать, того й серцю не жаль. Так значно розумніше.
— Рідко випадає чути такі мудрі слова. Переказати що-небудь Канові?
Вона замислилася:
— Нащо?
Кілька курок, пурхаючи і кудкудакаючи, вибігли із саду. Кармен відразу пожвавішала.
— Заради Бога, мої білі штани! Щойно випрасувані! — Вона ледве відігнала тварин. — Киш, Патріку! Геть, Еміліє! Ну ось, уже пляма!
— Добре, коли знаєш причину своїх нещасть на ім'я, правда? — запитав я. — Тоді все значно простіше.
Я пішов до свого "форда", але раптом зупинився. І що то я бовкнув? На секунду мені здалося, наче хтось вколов мене в спину. Я напівобернувся.
— Усе не так погано, — почув я голос Кармен із саду. — Її можна буде змити!
"Так, — подумав я. — Але чи можна змити все?"
Я попрощався зі Скоттом.
— До мого рисунка сангіною я хотів би придбати ще один, — сказав він. — Люблю лежати на дивані й роздивлятися парні предмети. Хтозна, коли ви ще раз приїдете! У вас є ще одна така картина?
— Є рисунок вугіллям, а не сангіною. Дуже красива; іде один Ренуар.
— Добре. Тоді у мене буде дві роботи Ренуара. І хто б у таке коли-небудь повірив?
Я витягнув рисунок із валізи і вручив йому.
— Я з радістю віддаю його вам, Скотте.
— Чому? Я ж геть на цьому не розуміюся.
— У вас є повага до мистецтва, а цё набагато краще. Нехай вам щастить, Скотте! Мені здається, я знаю вас уже багато років!
Я тепер часто відучував ці приступи спонтанної душевної близькості, які переборювали мою європейську стриманість. Уже за кілька годин люди називали тут один одного на ім'я — на честь поверхової, але сердечної дружби. В Америці дружба була найпростіша і найлегша річ, а в Європі — найповільніша і найважча. Один континент — молодий, інший — старий. Можливо, саме тому. "Треба жити завжди так, наче прощаєшся навіки", — думав я.
Танненбаум отримав іще одну невелику роль. Він був задоволений життям і хотів купити мій "форд". Я пояснив, що маю повернути його студії.
— Кого ви граєте в наступному фільмі?
— Англійського кока на кораблі, в який влучає торпеда з німецького підводного човна.
— Він тоне? — спитав я з надією.
— Ні. Це комічний персонаж. Його рятують і він готує їжу для екіпажу німецького підводного човна.
— Він їх отруює?
— Ні. Готує для них різдвяний пудинг із родзинками. Усі братаються у відкритому морі і співають англійських і німецьких народних пісень. Крім того, вони виявляють, що в старого німецького та англійського національного гімну однакова мелодія — "Heil dir im Siegerkranz" і "God save the King". Вони усвідомлюють це під маленькою різдвяною ялинкою, прикрашеною електричним лампочками, і вирішують після закінчення війни ніколи більше не воювати одне з одним. Бо в них занадто багато спільного.
— Я бачу ваше майбутнє у найчорніших тонах. Але, мабуть, ви все ж таки не пропадете.
Я сів у поїзд із неграми-провідниками, з широкими зручними ліжками з губчастої гуми, та з вбудованими індивідуальними туалетами. Танненбаум та одна з двійнят махали мені з перону. Вперше за багато років я роздав усі свої борги, мав гроші в кишені, на три місяці продовжений дозвіл на перебування та перспективу триденної подорожі через усю Америку — біля великого вікна, за п'ятдесят кроків від вагона-ресторану.
28
— Роберт! — вигукнув Меліков. — А я вже думав, ти залишишся у Голлівуді!
— Здається, всі так думали.
Меліков кивнув. Він був дуже блідий.
— Ти занедужав? — запитав я.
— Чому? — Він розсміявся. — Правильно, ти ж допіру з Каліфорнії. Тепер тобі здаватиметься, що всі ньюйорківці щойно вийшли з лікарні. Чому ти повернувся?
— Я — мазохіст.
— Наташа теж не думала, що ти повернешся.
— А що вона думала?
— Що тебе затягне кіноіндустрія.
Я більше не розпитував. Зустріли мене не надто радісно. Старий вестибюль здався мені ще запорошеніший та убогіший, ніж раніше. Раптом я сам перестав розуміти, чому я повернувся. Брудні вулиці, дощ.
— Треба купити пальто, — зауважив я.
— Ти знову хочеш тут жити? — запитав Меліков..
— Так. Але тепер я можу собі дозволити більшу кімнату. У тебе є вільна?
— Звільнилася Раулева кімната. Він остаточно виїхав після вчорашнього велетенського скандалу. Не знаю, чи встигти познайомитися з його останнім співмешканцем?
— Може, ще якась вільна?
— Так, Лізи Теруель. Вона вмерла тиждень тому. Випила забагато снодійного. Більше вільних номерів нема, Роберте. Треба було написати мені. Взимку всі готелі переповнені.
— Між психом-гомиком і жіночкою, яка тихо вкоротила собі Віку, непросто обрати. Добре, візьму номер Лізи Теруель.
— Я так і думав.
— Чому?
Меліков розсміявся:
— Не знаю. Влітку ти б іще точно обрав Раулеву буду.
— Думаєш, я тепер менше боюся смерті?
Меліков знову розсміявся:
— Не смерті, а привидів. Хто взагалі боїться смерті? Її навіть ніхто не розуміє. А от боятися процесу вмирання — то інша річ. Але Ліза померла легко. Коли ми її знайшли, вона наче аж помолодшала — приблизно на років десять.
— А скільки їй було?
— Сорок два. Ходімо, покажу тобі кімнату. Вона чистіша, ніж всі рёшта. Нам довелося обкурити її сіркою. Крім того, там завжди сонячно. Взимку це дуже важливо. А в Раулевий номер не пробивається жоден сонячний промінь.
Ми пішли нагору. Кімната була на другому поверсі. Пройти туди можна було так, щоб ніхто у вестибюлі не побачив. Я взявся розпаковувати валізу. Витягнув кілька великих мушель, які купив у крамниці в Лос-Анджелесі, і розклав їх по кімнаті. Тут вони здавалися самотніми і покинутими, до того ж цілком утратили романтичний полиск морських глибин.
— Кімната здається значно затишніша, коли не падає дощ, — сказав Меліков. — Може, вип'ємо чарку горілки? Трохи збадьоримося?