— Про таке я ще не думала.
— А мені тут страшенно нудно і гидко, — брехав я. — Не можу дочекатися, коли повернуся.
— Усе залежить від того, як почуваєшся. У Нью-Йорку не було ні душі, з якою я б по-справжньому здружилася. А тепер у мене є моя господиня. Ми чудово розуміємо одна одну. Говоримо про все на світі. Крім того, я люблю курей. Вони зовсім не такі дурні, як вважає більшість людей. А в Нью-Йорку я не бачила жодної живої курки. Цих я вже навіть на ім'я знаю і вони приходять, коли я їх кличу.
А апельсини! Хіба ж це не прекрасно: зривати їх просто з дерева і відразу їсти?
Раптом я зрозумів, що саме так захоплювало Кана в цій жінці. Кана, цього активного інтелектуала, в якому нерозривно поєдналися гострий розум та кипуча енергія — одне з найрідкісніших поєднань, які я тільки бачив, — приваблювали в Кармен не тільки її наївність чи неймовірна первозданна тупість. Крім того — хоч він цього, напевно, і не усвідомлював, — його полонила її незаймана простодушність і незворушний спокій її невинного світу, звісно ж, він не був аж таким безневинним, бо неможливо уявити собі невинність у такому розкішному тілі. Звісно, можна собі уявити ідилічне поле на схилі погаслого вулкану, всіяне маргаритками та первоцвітом, але чистий спокій і мир ніяк не поєднувався з саксонцями, які, попиваючи каву, розспівували гімни у селі біля Кьотцшенброда.
— Як ви дізналися мою адресу? — запитала Кармен, обгризаючи курячу ніжку.
— Кан написав мені лист. А вам — ні?
— Мені теж, — відповіла Кармен, жуючи м'ясо. — Не знаю, що йому написати. Він такий складний.
— Напишіть йому про ваших курей.
— Він мене не зрозуміє.
— А я б все-таки спробував. Чи напишіть йому про щось інше. Він дуже зрадіє, коли отримає від вас хоч якусь звістку.
Вона похитала головою.
— З моєю господинею мені набагато краще. Кан — дуже важкий чоловік. Я його ніколи не розумію.
— А як йде робота над вашим фільмом, Кармен?
— Прекрасно. Я отримую зарплатню і нічого не роблю. Сто доларів на тиждень! Де так заробиш? У Фризлендерів я отримувала шістдесят і мала цілий день працювати. Крім того, той чортовий психопат часто зривався на мені, коли я щось забувала. А пані Фризлендер мене ненавиділа. Ні, тут мені подобається набагато більше.
— А Кан? — спитав я після коротких роздумів, хоч і розумів, що говорити з нею марно.
— Кан? Я йому непотрібна.
— Можливо, усе навпаки.
— Та нащо я йому здалася? Щоб їсти морозиво і дивитися на вулицю? Ніколи не знаю, про що з ним говорити.
— І все одно, думаю, ви йому потрібні, Кармен. Ви не хочете вернутися?
Вона звела на мене трагічні очі. Вернутися до Фризлендера? У нього вже е нова секретарка, яку може мучити, скільки захоче. Я була б просто божевільною, якби повернулася! Ні, ні, я залишуся тут, поки студія така дурна, щоб викидати на мене стільки грошей.
Я глянув на неї.
— А як звати вашого режисера? — спитав я обережно.
— Режисера? Сильвіо Колмен. Я бачила його лише раз, якихось п'ять хвилин. Смішно, правда?
— Я чув, таке часто трапляється, — заспокоїв я її. — Тут такі правила.
Я роздумував над Кановим листом. Він мене занепокоїв. Я погано спав, тому що боявся одного з тих гидотних снів. На нічні жахіття я чекав ще в ту ніч, коли побачив есесівський фільм, але, хоч як це дивно, цілу ніч спав спокійно. А тепер я намагався пояснити собі, чи причина криється в тому, що той початковий різкий шок перетворився на сміховинну примірку костюмів, і врешті, залишився тільки сором за мій істеричний стан. Я розмірковував над Кановими словами про шок. У ту ніч мені здалося, що я не маю рёагувати так різко, щоб приберегти сили на потім, коли дійсність увірветься в мій світ. Можливо, саме тут, у Голлівуді, мені буде легше звикнути. Можливо, я звикну аж так, що незначний, фальшивий шок викличе в мені зворотну реакцію, оскільки тут все зводиться тільки до сміху та бутафорії. Я мав тримати себе в руках і не перетворюватися на істеричного надломленого чоловіка, який тремтить, тільки кинувши погляд на уніформу. Ця думка виникла в моїй голові рано-вранці, коли я в самій лише піжамі гуляв біля басейну під високим чужим небом, а наді мною шелестіло пальмове гілля, і вона здалася мені дивним, своєрідним, але, можливо, дієвим розв'язанням моїх проблем.
В обід прийшов Танненбаум.
— Що ви відчували, коли вперше знімалися у фільмі разом із нацистами? — запитав я.
— Я не міг спати кілька ночей. А потім звик. Це — найпростіше.
— Справді, — погодився я. — Так воно і є.
— Інша річ, якби я грав у профашистському фільмі. Звісно ж, це — виключено. І не думаю, що такий коли-небудь зніматимуть. Після всього, що накоїли ті свині. — Танненбаум обсмикнув хустинку з червоною облямівкою, яка визирала з верхньої кишені його спортивного піджака. — Гольт розмовляв сьогодні вранці з Сильверсом, і той не заперечує, якщо ви до обіду працюватимете консультантом у нас. Він каже, що ви йому потрібні передусім після обіду та ввечері.
— Тобто Гольт вже купив мене у нього? — запитав я. — Кажуть, щось подібне стається і з голлівудськими зірками.
— Ні, звісно. Він тільки хотів порозпитувати про вас, бо ви йому конче необхідні. У Голлівуді нема жодної людини, яка б сиділа в концтаборі, тільки ви.
Я здригнувся.
— Мабуть, за цей дозвіл Сильверс уже продав йому олійне полотно?
— Не знаю. Але вчора Гольт дивився на Сильверсові картини. Вони йому дуже сподобалися.
У сяйві полудневого сонця я побачив Гольта, який в широких зелених штанах прогулювався навколо басейну. На ньому була ще й кольорова гавайська сорочка з південно-океанським ландшафтом. Він здалеку замахав до мене обома лапами.
— Привіт, Роберте.
— І вам добридень, Містере Гольте. — Він поплескав мене по плечу — жест, який я ненавидів. — Ви ще сердитеся через тих кілька маленьких рисунків? Ми це легко владнаємо.
Якийсь час я не заважав йому молоти язиком. Тоді він нарешті перейшов до справи. Хотів, щоб я перевірив, чи в сценарії немає помилок, а крім того, щоб працював у нього таким собі консультантом з костюмів та сцен із нацистами —1-тільки тоді він зможе зняти все правильно.
— Це два різних завдання, — зауважив я. — Що буде, якщо сценарій виявиться геть непридатний?