Я кивнув. Бо вже надто втомився від цих дешевих емігрантських жартів. Дотепами не позбудешся того, що спричинило світову катастрофу.
— Гумор Танненбаума невичерпний. Золоте почуття гумору! — Я підвівся. — До побачення, Бетті. Я скоро повернуся. А ви до того часу забудете всі жахіття, які малює ваша багата фантазія, і знову станете колишньою Бетті. Ви б мали бути письменницею. Мені б оце бодай половину вашої фантазії!
Вона сприйняла мої слова, як я і хотів, — за комплімент. Ожили її бідні великі очі, в яких застигло німе запитання.
— Чудова думка, Россе! Але про що я могла б писати? Я ж нічого не пережила.
— Про ваше життя, Бетті. Власне життя, яке ви цілком присвятили всім нам.
— Знаєте що, Россе? А я справді могла б спробувати.
— Спробуйте.
— Але хто це читатиме? Хто надрукує? Пам'ятаєте, що сталося з Моллером? Його охопив розпач, бо ніхто в Америці не хотів надрукувати жодного його твору. Тому й повісився.
— Я так не думаю, Бетті. Він повісився, бо не міг тут нічого написати, — відповів я швидко. — Це зовсім інша ситуація, ніжу вас! Моллер не міг нічого написати, у нього не виникало жодної свіжої думки. Спершу він іще писав, бо його сповнювало обурення і протест. А потім настав штиль. Небезпека минула, слова обурення не підживлювалися власним досвідом, а тому весь час повторювалися, — врешті все перейшло у стан бунтарської нудьги і, зрештою, перетворилося на безпорадне розчарування. Йому було мало, що його життя врятовано, як і більшості з нас. Він прагнув чогось більшого, а тому й загинув.
Бетті уважно слухала. Погляді! став спокійніший.
— Так само як Кан? — запитала вона.
— Кан? До чого тут Кан?
— Не знаю. Просто спало на думку.
— Кан — не письменник, а, навпаки, людина вчинків.
— Тому я Про нього й згадала, — несміливо відповіла Бетті. — Але, можливо, я помиляюся.
— Упевнений, що помиляєтеся, Бетті.
Проте спускаючись темними сходами вниз, я вже не був такий упевнений. У під'їзді я зустрів Ґрефенгайма.
— Як вона?
— Погано, — відповів я. — Ви даєте їй ліки?
— Ще ні. Але незабаром вони їй будуть потрібні.
Я йшов по мокрій від дощу вулиці. Поблизу магазину, де працював Кан, повернув. Спершу хотів іти відразу аж до П'ятдесят сьомої вулиці, але потім вирішив навідатися до нього.
Кан був у крамниці.
— Коли ви їдете до Голлівуда?
— Через два дні.
— Можливо, зустрінете Кармен.
— Кармен?
Кан розсміявся.
— Якийсь дрібний асистент запропонував їй контракт, як дебютантці. На три місяці. За сто доларів на тиждень. Але вона скоро повернеться. Вона — справжній антиталант.
— А вона хотіла їхати?
— Ні. Їй тут надто зручно. Мені довелося її вмовляти.
— Навіщо?
— Щоб вона не думала, що втратила свій шанс. Інакше цілу вічність мені дорікатиме. Атак вона за три місяці сама все зрозуміє. Правильно?
Я не відповів. Кан нервувався.
— Хіба я вчинив неправильно? — перепитав він.
— Сподіваюся. Вона дуже вродлива. Я б так не ризикував.
Він трохи штучно засміявся.
— А чом би й ні? У Голлівуді тисячі таких, як вона. І значно талановитіших. А Кармен навіть англійської по-людському не вивчила! Подбайте про неї, коли вона приїде!
— Авжеж, Кане! Я постараюся, хоча не надто уявляю, як можна дбати про молоду вродливу жінку.
— Із Кармен це просто. Вона здебільшого спить.
— Залюбки. Хоч я і сам там нікого не знаю. Хіба що Танненбаума, та й усе.
— Обідайте з нею час від часу і вмовляйте її повернутися до Нью-Йорка.
— Добре. А що ви робитимете, коли вона поїде?
— Те, що й завжди.
— Що?
— Нічого. Я продаю радіоприймачі. Що мені ще робити? Ентузіазм від того, що я досі живий"схожий на шампанське. Якщо пляшку відкоркувати, з неї швидко виходять усі бульбашки. Добре, що майже ніхто про таке довго не думає. Щасти вам, Россе! Тільки не станьте актором! Ви вже й так актор!
— Коли ти повернешся, у нашому зозулиному гнізді серед хмар знову житиме гомосексуаліст-меланхолік, — сказала Наташа. — За тиждень він повертається. Сьогодні вранці я отримала від нього лист на сірому папері ручної роботи, що пах жокей-клубом.
— Звідки прийшов лист?
— Чому це тебе раптом зацікавило?
— Не зацікавило. Просто ідіотське питання, щоб приховати збентеження.
— Із Мексики. Там теж закінчилося одне велике кохання.
— Що означає: там теж?
— Це ще одне запитання, щоб приховати збентеження?
— Ні. Це запитання спричинив абстрактний інтерес до розвитку людських взаємин.
Вона оперлася на руку і глянула в дзеркало — наші погляди зустрілися.
— Чому людей завжди більше цікавить нещастя інших людей, а не їхнє щастя? Невже всі — така заздрісна худоба?
— Це точно! Просто щастя завжди нудне, а нещастя — ні.
Наташа розсміялася.
— У цьому щось є. Про щастя говориш щонайбільше п'ять хвилин. Там нема про що розповідати: ти — щасливий і край. А про нещастя можна розповідати цілодобово. Правда?
— Так, але коли йдеться про невеликі нещастя, — сказав я, трохи подумавши, — а не про справжні.
Вона й далі дивилася на мене. Смуга світла з вітальні косо падала їй на очі, і вони здавалися дивовижно ясні та прозорі.
— Роберте, ти дуже нещасливий? — запитала вона, не відриваючи погляду від мого обличчя.
— Ні, — відповів я після паузи.
— Добре, що ти не сказав мені, що щасливий. Зазвичай я не заперечую проти брехні. Я й сама вмію непогано брехати. Але деколи я її просто не перетравлюю.
— Я дуже хочу стати щасливим, — сказав я.
— Але тобі це не вдається. Ти не можеш бути щасливий, як решта людей.
Ми не зводили одне з одного очей. Мені здавалося, легше відповідати, дивлячись у дзеркало, ніж просто у вічі.
— Недавно ти вже мене про таке запитувала.
— І тоді ти збрехав. Думав, я влаштую тобі сцену і хотів її уникнути. Але я не збиралася влаштовувати сцени.
—* Я тоді не брехав, — відповів я майже автоматично і відразу ж пошкодував.
На жаль, відколи почалося моє життя у вигнанні, довелося вивчити кілька правил, необхідних для виживання, але геть непридатних для приватного життя, зокрема й таке: ніколи не признавайся в тому, що збрехав. То був хороший принцип для боротьби з владою, але не завжди годився для стосунків із коханою, хоч навіть і тоді у ньому часто було більше переваг, ніж недоліків.