— А як буде з рахунками? За готель, за їжу?
— Фіксуватимете всі ваші витрати.
— Себто я повинен буду харчуватися винятково в готелі?
Сильверс махнув рукою.
— З вами неможливо спілкуватися! Робіть, що хочете. Ще якісь запитання?
— Так, — сказав я. — Хочу, щоб ви збільшили мені платню. Тоді я зможу купити собі новий костюм.
— На скільки?
— На сто доларів на місяць.
Сильверс підскочив:
— Виключено! Ви, схоже, зібралися замовити собі костюм в ательє "Кніц"! В Америці купують готові речі. І що не так із вашим костюмом? Він іще досить непоганий.
— Не досить як на людину, яка працює у вас! Можливо, мені навіть смокінг доведеться придбати.
— Ми Ідемо в Голлівуд не для того, щоб танцювати і ходити по балах.
— Хтозна! Можливо, це не така вже й погана ідея. У нічних клубах розтопити серця мільйонерів значно легше. Ми ж хочемо підновити їх за допомогою випробуваного прийому — купивши у нас картини, вони просунуться вгору суспільною драбиною.
Сильверс сердито глянув на мене.
— Це таємниці бізнесу! Про них ніколи не говорять. І повірте мені: Голлівудських мільйонерів аж розпирає від самовпевненості. Вони вважають себе носіями культури. Отже, домовилися: я даю вам двадцять доларів надбавки.
— Сто, — не здавався я.
— Не забувайте, ви працюєте тут нелегально. Я ризикую через вас!
— Вже не ризикуєте!
Я глянув на картину Моне, яка висіла навпроти мене. На ній було зображене макове поле, яким ішла жінка в білому; картину датували приблизно 1889 роком, але здавалося, що такий спокій міг існувати лише в значно давніші часи.
— Я отримав дозвіл на перебування. Ще на три місяці, а потім його знову автоматично продовжать.
Сильверс прикусив губу.
— То й що? — запитав він.
— Тепер я маю право працювати, — я збрехав, але зараз це не було аж так важливо.
— Ви хочете сказати, що збираєтеся змінити місце роботи?
— Ні, звісно. Навіщо? У Вільденштайна мені б довелося цілими днями стояти в галереї біля картин. У вас мені подобається більше.
Я побачив, що Сильверс рахує. Він підраховував, скільки коштує все те, що я про нього знаю — для нього і для Вільденштайна. Напевно, у цей момент він шкодував, що втаємничив мене у стільки хитрих фокусів.
— Урахуйте й те, що з вашої ласки я весь час порушую професійну етику, — додав я. — Ви змушуєте мене шахраювати. Скажімо, позавчора я грав роль колишнього асистента "Лувру" перед техаським мільйонером. Мої знання іноземних мов теж чогось варті.
Ми сторгувалися на сімдесяти п'яти доларах, хоч я не розраховував отримати більше тридцяти. Про смокінг я вже не згадував і навіть не думав його зараз купувати. У Каліфорнії я знову зміг би використати його, щоб витягти ще одну одноразову надбавку від Сильверса, якби він, звісно, захотів, щоб я супроводжував його як асистент з Лувру.
Я пішов до Фризлендера, щоб віддати йому перші сто доларів боргу, які він позичив мені на адвоката.
— Сідайте, — сказав він, недбало засунувши гроші в чорний гаманець із крокодилячої шкіри. — Ви вже вечеряли?
— Ні, — не вагаючись відповів я: у Фризлендера завжди смачно годували.
— Тоді залишайтеся, — відповів він рішуче. — Ще прийдуть четверо-п'ятеро людей. Не знаю хто саме. Спитайте у моєї дружини. Хочете віскі?
Отримавши громадянство, Фризлендер пив тільки віскі. Я вважав, мусило бути все навпаки: спершу він мав пити тільки віскі, щоб показати своє щире бажання стати справжнім американцем, а потім знову повернутися до абрикосової та кминової горілки. Але Фризлендер був особливий. Ще до отримання громадянства він лепетав незрозумілою англійською з сильним угорським акцентом і наполягав, щоб уся його сім'я спілкувалася вдома лише англійською; злі язики пасталакали, він наполягав на цьому навіть у ліжку. Довести цього, звісно ж, не міг ніхто. Але через кілька днів після отримання громадянства у будинку Фризлендерів знову заговорили вавилонською — суржиком із німецько-англійсько-угорських слів та ідишу.
— Моя дружина тримає абрикосівку під замком, — пояснив Фризлендер. — Ми її бережемо, бо тут неможливо роздобути жодної пляшки. Тому ми мусимо її ховати, інакше кухарка відразу видудлить. Так у неї виражається туга за батьківщиною. Ви теж тужите?
— За чим?
— За Німеччиною.
— Ні. Я ж не єврей.
Фризлендер зареготав:
— У цьому щось є.
— Це чистісінька правда, — сказав я, подумавши про Бетті Штайн. — Євреї завжди були найсентиментальнішими патріотами.
— А знаєте чому? Бо до 1933 року євреям жилося в Німеччині дуже добре. Останній кайзер роздавав їм дворянські титули і дозволяв їм бувати при дворі. У нього були єврейські друзі, а коханою кронпринца була єврейка.
— За його правління ви, напевно, отримали б титул барона, — сказав я.
Фризлендер провів рукою по волоссю:
— Tempi passati!
На мить він замислився: згадував давні добрі часи. Мені стало соромно за своє нахабство, але він навіть нічого не зауважив. Його заполонили спогади, у жилах заструменіла консервативна кров колишнього власника вілли на Тирґартенштрасе.
— Ви тоді ще були дитиною, — мовив він. — Добре, дорогий мій юний друже! А тепер ідіть до дам.
"Дамами" виявилися Танненбаум і, на мій подив, хірург Равік.
— А двійнята вже пішли? — запитав я у Танненбаума. — Ви знову ляснули по дупі не ту сестру?
— Не меліть дурниць! До речі, як ви думаєте, вони схожі лише обличчями, чи й…
— Ясна річ.
— Ви маєте на увазі, темпераментом?
— Щодо цього є дві теорії.
— Ідіть під три чорти! Докторе Равік, а яка ваша думка?
— Ніяка.
— Щоб так відповісти, не обов'язково бути лікарем, — ображено зауважив Танненбаум.
— Саме так, — спокійно відповів Равік.
Зайшла місіс Фризлендер, у сукні в стилі ампір, з високим поясом, така собі огрядна мадам де Сталь. На її руці забрязкотів браслет із сапфірами завбільшки з горіх.
— Напої, джентльмени!
Ми з Равіком узяли горілку; Танненбаум, попри наше обурення, жовтий шартрез.
— До оселедця? — здивовано запитав Равік.
— До двійняток, — ображено відповів Танненбаум. — Хто не знає одного, не має права говорити про інше.
— Браво, Танненбауме, — вигукнув я. — Я й не знав, що ви — сюрреаліст.
Прийшов Фризлендер, а з ним і двійнята, Кармен та решта гостей. Сестри були жваві, як ртуть; Кармен, загорнута у все чорне, мала трагічний вигляд, не зважаючи на те, що саме жувала шоколадку з горіхами. Мені стало цікаво, чи після шоколадки вона їстиме ще й оселедець. Саме так вона й зробила. Її шлунок був незворушний, як і її мозок.