— Россе, як вам тепер живеться? — запитала вона.
— Добре, Бетті. Дуже добре.
— Я така рада! — Я побачив, як від моїх слів у ній знову спалахнула надія. Якщо комусь велося добре, можна було сподіватися, що і їй буде добре. — Я тішуся за вас. Ви сказали "дуже добре"?
— Так, Бетті, дуже добре.
Вона задоволено кивнула, а потім прошепотіла:
— Вони розбомбили Олівер-пляц у Берліні. Ви вже знаєте?
— Вони розбомбили весь Берлін, а не лише Олівер-пляц.
— Я знаю. Але ж Олівер-пляц! Ми там жили. — Вона боязко озирнулася. — Всі зляться, коли я про це кажу. Наш красивий старий Берлін.
— То було досить-таки огидне місто, — заперечив я обережно. — У порівнянні з Парижем чи з Римом. З погляду архітектури.
— Як ви думаєте, я доживу до того часу, коли зможу повернутися?
— Авжеж. Чом би й ні?
— Було б жахливо, якби не дожила, — я ж стільки чекала.
— Там усе буде інакше, ніж ми запам'ятали, — сказав я.
Вона певний час обмірковувала мої слова.
— Щось та й залишиться по-старому. І не всі німці — нацисти.
— Ні, — погодився я, підіймаючись. Таких розмов я довго не витримував. — Про все це ми зможемо подумати значно пізніше, Бетті.
Я пішов до іншої кімнати. Там сидів Танненбаум, тримаючи в руці аркуш, із якого він читав уголос. Грефенгайм і Равік стояли біля нього. Саме зайшов Кан.
— Кривавий список, — оголосив Танненбаум.
— Що це таке?
— Я склав список усіх тих людей у Німеччині, яких потрібно розстріляти, — пояснив Танненбаум і взяв шматок яблучного струдля.
Кан перебіг очима перелік:
— Добре.
— Його можна продовжити, — додав Танненбаум.
— Ще краще, — схвалив Кан.
— А хто його продовжить?
— Кожен може вносити свої пропозиції.
— А хто виконуватиме вирок?
— Комітет. Його треба створити. Це просто.
— Ви готові його очолити?
Танненбаум ковтнув слину. Я до ваших послуг.
— Можемо все спростити, — сказав Кан. — Укладімо пакт. Ви розстріляєте першого з вашого списку, а я — решту. Домовилися?
Танненбаум знову ковтнув слину. Ґрефенгайм і Равік глянули на нього.
— Я про те, — різко продовжував Кан, — що ви застрелите першого з цього списку власними руками. Не через комітет, за яким можна сховатися. То як, домовилися?
Танненбаум промовчав.
— Ваше щастя, що ви мовчите, — зауважив Кан. — Якби сказали "домовилися", я б вам дав ляпаса. Ви навіть гадки не маєте, як я ненавиджу ці кровожерні салонні балачки. Ліпше знімайтеся в кіно. А з таких списків — ніколи нічого не вийде.
Кан пішов у спальню до Бетті.
— Манери, яку нациста, — пробурмотів Танненбаум.
Разом з Ґрефенгаймом я вийшов від Бетті. Зараз лікар жив у нью-йоркській лікарні, де працював асистентом, не мав права самостійно приймати пацієнтів, зате отримував шістдесят доларів зарплати і безкоштовне харчування.
— Зайдете до мене? — запропонував він.
Я пішов. На вулиці було людно, вечір теплий і не такий задушний, як завади.
— Що з Бетті? — запитав я. — Чи ви не можете мені сказати?
— Запитайте у Равіка.
— Він скаже мені запитати у вас.
Ґрефенгайм не наважувався нічого сказати.
— Ви її розрізали, а потім знову зашили, так? — не вгавав я.
Ґрефенгайм далі мовчав.
— А раніше її вже оперували?
— Так, — відповів він.
Я більше не розпитував.
— Бідна Бетті, — сказав я. — Скільки їй ще залишилося?
— Цього ніхто не знає. Деколи хвороба розвивається швидко, а деколи — повільно.
Ми прийшли в лікарню. Ґрефенгайм провів мене до своєї кімнати. Вона була маленька і просто умебльована, але там був великий акваріум з підігрітою водою.
— Єдина екстравагантна річ, — сказав він, — яку я собі дозволив, коли Кан приніс мені гроші. У Берліні в мене вся приймальня була заставлена акваріумами. Я розводив декоративних рибок. —
Він винувато глянув на мене короткозорими очима: — У кожного своє хобі.
— Після війни ви хочете вернутися до Берліна? — запитав я.
— Так. Моя дружина досі там.
— Ви щось про неї чули, відколи тут?
— Ми домовилися нічого одне одному не писати. Бо гестапо перевіряло всю пошту. Сподіваюся, вона втекла з Берліна. Як думаєте, її не кинули за ґрати?
— Ні. Нащо її кидати за ґрати?
— Думаєте, вони ставлять такі запитання?
— Думаю, так. Німці — бюрократи, навіть коли чинять злочини. Вважають, що таким чином ці дії стають правомірними.
— Важко чекати так довго, — сказав Ґрефенгайм, взявши скляну трубочку, щоб очистити акваріум від мулу, не скаламутивши води. — Думаєте, її випустили з Берліна? Кудись у Центральну Німеччину?
— Можливо.
Я усвідомив усю іронію ситуації — Ґрефенгайм обманював Бетті, а я мав обманювати Ґрефенгайма.
— Найгірше, що ми нічого не можемо вдіяти! — зронив Ґрефенгайм.
— Ми тільки глядачі, це правда, — відповів я. — Прокляті глядачі, яким можна позаздрити, бо їм не дозволяють брати участі у цьому хаосі. Саме це й робить наше існування тут таким примарним і непристойним. Там борються, зокрема і за нас, але не хочуть бачити нас у своїх лавах. А якщо декому і дозволяють, то лише вживши всіх заходів обережності і тільки десь далеко на периферії.
— У Франції можна було записатися в Іноземний легіон, — зауважив Ґрефенгайм, відклавши скляну трубочку.
— Ви записалися?
— Ні.
— Не хотілося стріляти в німців, правда ж?
— Я взагалі не хотів ні в кого стріляти.
Я стенув плечима:
— Інколи не залишається іншого вибору. Доводиться у когось стріляти.
— Хіба що в себе.
— Дурниці. Багато хто з нас не хотів стріляти в німців. Ми знали, на фронті немає тих, кого б ми справді хотіли застрелити. На фронт посилають сумирне, слухняне гарматне м'ясо.
Ґрефенгайм кивнув.
— Нам не довіряють. Ні нашому обуренню, ні нашій ненависті. Це так само, як із Танненбаумом, він складає списки, але ніколи б не вистрілив. Приблизно так, правда?
— Приблизно так. Навіть Кана не хотіли брати. Думаю, слушне рішення.
По довгих коридорах, освітлених білими лампами я пішов до виходу. Повертався у своє примарне існування; мені здавалося, наче я живу на магічному двовимірному острові в епіцентрі бурі. Тут усе було інакше, ніжу Європі, де третій вимір замінила боротьба з бюрократією, з органами влади та жандармами, боротьба за дозволи на перебування та нелегальну роботу, з митниками і полісменами, тобто боротьба за виживання в чистому вигляді. А тут ми раптом опинилися у мертвому штилі — у цілковитій тиші, переповненій газетними заголовками та новинами по радіо — тільки вони нагадували нам про війну, яка вирувала десь далеко, на іншому континенті, відділеному від нас цілим океаном. То була війна лише в медіа-форматі: жоден ворожий літак не з'явився в американському небі, жодна бомба не впала на американську землю, жодна кулеметна черга не прорізала американське повітря. Я йшов, а в моїй кишені лежало повідомлення, що мій дозвіл на перебування продовжили ще на три місяці, я був "Enemy alien" — ворожий іноземець, але не такий "ворожий", щоб його кидати за грати. І тепер я йшов цим містом, обвіяним усіма вітрами — іскра життя, що ніяк не згасала, чужинець, який дихав на повні груди і тихенько насвистував, шматок життя з чужим прізвищем Росс.