Наташа була неймовірна. Лють не спотворила її обличчя, а прикрасила його. Вона тремтіла не тільки від люті, а й від повноти життя. Я міг узяти її просто зараз, але мій внутрішній голос попередив: "Не варто цього робити!" У мить просвітлення я збагнув, що це не зарадило б. Ми лише відсунули б проблему на задній план, не позбувшись її, а я на майбутнє втратив би цей важливий емоційний аргумент. Утеча була найрозумнішим виходом з ситуації. І саме зараз був мій останній вдалий момент.
— Як хочеш. — Я швидко перетнув кімнату і зачинив за собою двері.
Я чекав на ліфт і вслухався. До мене не долинало жодного звуку. Можливо, вона очікувала, що я повернуся.
У братів Льові електричні лампочки освітлювали французькі латунні канделябри початку дев'ятнадцятого століття, прикрашені білими порцеляновими квітами. Я зупинився і вкотре почав розглядати вітрину. Потім пішов далі, повз тьмяно освітлені напівпорожні забігайлівки з гамбургерами, де за довгою стійкою сиділи люди і їли котлети чи сосиски, запиваючи їх кока-колою або апельсиновим соком, — до такого поєднання я досі не міг звикнути.
На щастя, того вечора на чергуванні був Меліков.
— Cafard? — співчутливо запитав він.
Я кивнув:
— Так, хандра. Невже це так видно?
— За кілометр. Хочеш випити?
Я заперечно похитав головою:.
— Я лише на першій стадії, від алкоголю тільки гірше стане.
— І що воно таке — оця перша стадія?
— Коли думаєш, що повівся погано, по-дурному і без почуття гумору.
— Я думав, це вже позаду.
— Очевидно, що ні.
— А коли настає друга стадія?
— Коли я вважаю, що для мене все закінчилося. І винятково через власну дурість.
— Може, хоча б кухоль пива? Сідай у плюшеве крісло і борися зі своєю хандрою.
— Добре.
Поки Меліков розносив по готельних номерах пляшки з мінеральною водою, а потім і віскі, я поринув у свої фантастичні мрії.
— Доброго вечора, — пролунав голос за моєю спиною.
Лягманн! Першим моїм бажанням було встати і швидко втекти.
— Тільки тебе мені бракувало, — буркнув я.
Але з благальним виглядом він знову вмостив мене в крісло.
— Я не жалітимуся тобі, — прошепотів він. — Мої нещастя закінчилися. Я святкую!
— То ти її таки підчепив? Жалюгідний мародер.
— Кого?
Я підняв голову.
— Кого? У всіх тут вуха болять від твоїх любовних одкровень, від них аж лампи на стелі тремтіли, а тепер у тебе вистачає нахабства запитувати мене — "кого?"
— Це вже в минулому, — пояснив Лягманн. — Я швидко забуваю.
Я зацікавлено глянув на нього.
— Справді? Швидко забуваєш? Саме тому ти місяцями голосив?
— Звісно! Швидко забуваєш тоді, коли повністю очистишся.
— Від чого? Від стічних вод?
— Слова не мають значення. Я нічого не домігся. Мене ошукали. Мексиканець і ця донья з Пуерто-Рико.
— Ніхто тебе не ошукав. Ти просто не домігся того, чого хотів. Відчуваєш різницю?
— Після десятої вечора я цієї різниці взагалі не зауважую.
— Ти щось справді занадто веселий, — трохи заздрісно відзначив я. — Мабуть, і справді все швидко забуваєш.
— Я знайшов справжню перлину, — прошепотів Лягманн. — Але не хочу поки нічого розповідати. Хоча це справді скарб, до того ж — без мексиканця.
Меліков гукнув мене до стійки:
— Роберте, до телефону.
— Хто?
— Наташа.
Я взяв слухавку.
— Де ти? — запитала Наташа.
— У Сильверса на вечірці.
— Брехня! Ти п'єш із Меліковим горілку!
— Я стою рачки перед плюшевим кріслом, славлю тебе і проклинаю свою лиху долю. Я цілком розчавлений.
Вона розсміялася:
— Роберте, повертайся.
— Озброєний?
— Беззбройний, дурнику! Ти не повинен залишати мене саму. От і все.
Я вийшов надвір. Вулиця мерехтіла в нічному світлі ліхтарів, спокійна й далека від усіх тайфунів цього світу; затамувавши подих, вона відлітала в обійми вітру і плела павутиння своїх мрій. Вулиця ніколи мене не приваблювала, але зараз я відчув її красу.
— Сьогодні я залишуся з тобою до ранку, — сказав я Наташі. — Я не повернуся в готель. Хочу спати поруч з тобою і прокинутися
біля тебе. А вранці принесу хліба, молока і яєць від братів Штерн. Уперше ми прокинемося разом. Думаю, всі наші негаразди через те, що ми замало буваємо вдвох. А потім нам доводиться щоразу заново одне до одного звикати.
Вона потягнулася:
— Завжди вважала, що життя занадто довге, щоб весь час бути разом.
Я розсміявся:
— У цьому точно щось є. Але мені ще ніколи не випадало випробувати цю теорію. Доля завжди дбала, щоб життя здавалося мені занадто коротким.
— У мене таке відчуття, наче ми летимо на повітряній кулі, — знову заговорив я. — Не на літаку, а на тихій повітряній кулі, на аеростаті братів Монгольф'є початку дев'ятнадцятого століття: ми достатньо високо, щоб нічого більше не чути, але ще досить низько, щоб усе бачити — вулиці, іграшкові машинки і мережу ліхтарів. Хай благословить Бог того невідомого благодійника, який поставив сюди це широке ліжко і повісив на стіні навпроти дзеркало: коли проходиш кімнатою, тебе стає ніби двоє, дві однакові жінки, одна з яких завжди німа.
— З німою було б легше. Правда?
— Ні.
Вона різко обернулася:
— Правильна відповідь.
— Ти дуже вродлива. Зазвичай я спочатку дивлюся, які в жінки ноги, потім на її зад і насамкінець на обличчя. А з тобою все було навпаки. Спершу я розглядав твоє обличчя, тоді — ноги, і аж потім, коли в тебе закохався, почав думати, а який же в тебе зад. Ти струнка, і могло статися, що зі спини ти — як вичахла, кістлява манекенниця, з пласкою дупою, придатною тільки, щоб гарцювати на конях. Це мене дуже непокоїло.
— І коли ти зауважив, що все добре?
— Не запізно. Є прості методи, щоб це виявити. Найдивніше те, що минула купа часу, перш ніж мене це зацікавило.
— Кажи далі.
Вона ліниво лежала на ліжку, муркочучи, наче велика кішка, і лакувала маленьким пензликом нігті на ногах.
— Зараз мене не можна гвалтувати, — сказала вона. — Цей лак мусить спершу висохти, інакше ми злипнемося. Кажи далі.
— Я завжди думав, що не можу встояти перед засмаглими жінками, які влітку цілий день плюскаються у воді і ніжаться у сонячному промінні. А ти — перша у моєму житті жінка з такою білосніжною шкірою, наче вона ніколи не бачила сонця. І взагалі, в тобі багато від місяця… прозорі сірі очі… Якщо, звісно ж, не враховувати твого гнівливого темпераменту. Ти — німфа, і я рідко в комусь так помилявся, як у тобі. Там, де ти є, у небо зносяться ракети, спалахують феєрверки і лунають гарматні постріли, але щонайдивніше — без жодного звуку.