— Я й не хвилююся.
Вона взяла моє мило і свою сумочку, біля дверей відсалютувала мені і вийшла в коридор. Я лежав і ні про що не думав. У мене теж було відчуття, наче падав дощ. Я знав, що це не так, але все одно підійшов до вікна і визирнув на заднє подвір'я. Звідти піднімалася задуха та сморід від сміттєвих баків. "Дощ падав тільки в нашій кімнаті", — подумав я і повернувся назад. Я знову ліг у ліжко і втупився в лампочку без абажура, яка самотньо звисала зі стелі. Невдовзі прийшла Наташа.
— Я переплутала кімнати, — сказала вона. — Думала, що твої двері — наступні.
— Там хтось був?
— Ні. Там було темно. Тут хіба не замикають кімнат?
— Дехто — ні. У них нема чого красти.
Вона пахла милом і кельнською водою. Звідки у неї взявся одеколон, було для мене загадкою. Можливо, він був у її сумочці. А може, хтось забув його у ванній і вона скористалася.
— Місіс Вімпер, — сказала вона, — любить молодих чоловіків, але далі нічого не йде. Вона любить спілкуватися з ними, це все. Закарбуй це собі на носі! Добре?
— Так, — відповів я, хоча вона не надто мене переконала.
Перед жалюгідним дзеркальцем над умивальником, у яскравому
світлі лампи Наташа розчісувала волосся:
— Її чоловік помер від сифілісу, і не виключено, що вона теж хвора.
— Крім того, в неї рак, пітніють ноги, а влітку вона миється винятково мартіні з горілкою, — відповів я в тон.
Наташа розсміялася.
— Ти мені не віриш? Та й чому ти б мав мені вірити?
Я підвівся, взяв щітку з її рук і поцілував її.
— А для тебе щось важитиме, якщо я признаюся, що весь тремчу, щойно торкаюся до тебе? — запитав я.
— Не завжди було так, — відповіла вона.
— Але зараз це так.
Вона притулилася до мене.
— Я б тебе вбила, якби це було не так, — пробурмотіла вона.
Я зняв із неї халат для купання і кинув його на підлогу.
— У тебе найдовші ноги, які я будь-коли бачив, — сказав я і вимкнув світло.
Тримаючи її в обіймах, я прямував до ліжка. У темряві бачив лише її білосніжну шкіру та чорні обриси рота та очей.
— Повільно, — прошепотіла вона. — Тепер я хочу дуже повільно.
Ми лежали, тісно притиснувшись одне до одного, і відчували, як темна хвиля суне на нас у темряві і перекочується через нас; ми ще довго так лежали, дихали й відчували менші хвилі, що губилися у наших тілах, потім відчули ще тільки ніжний порух, але незабаром і він злився з нашим диханням.
Наташа поворухнулася.
— У тебе є цигарки?
— Так.
Я дав цигарку і глянув на неї у світлі сірника. Її обличчя дихало спокоєм та невинністю.
— Хочеш щось випити?
Вона кивнула в темряві. Я зрозумів її згоду по руху запаленої цигарки.
— Тільки не горілку.
— У мене нема холодильника, тому все тепле. Але я можу щось принести знизу.
— А хтось інший може принести?
— Унизу тільки Меліков.
У темряві я почув її сміх.
— Він і так нас побачить, коли ми виходитимемо, — сказала вона.
Я не відповів. Ще міг звикнути до цієї думки. Наташа поцілувала мене.
— Увімкни світло, — сказала вона. — Пощадімо твої правила добропорядності. Крім того, я голодна. Ходімо до "Короля морів".
— Знову? А ти не хочеш піти кудись-інде?
— Ти вже отримав комісійні за місіс Вімпер?
— Ще ні.
— Тоді — до "Короля морів".
Наташа вистрибнула з ліжка і ввімкнула світло. Потім пройшлася гола по кімнаті і підняла халат для купання. Я підвівся й озирнувся. Тоді знову сів на ліжко і почав чекати, поки вона повернеться.
17
— Але ж я таки благодійник усього людства, — оголосив Сильверс.
Ми саме готувалися до візиту мільйонера Фреда Лескі. Цього разу не йшлося про те, щоб чіпляти полотно в спальні місіс Сильверс, а потім видати його за її приватну власність, з якою вона могла розстатися тільки після запеклої боротьби, тобто після обіцянки Сильверса купити їй норкову шубу та два комплекти вбрання від Мейнбохера. Врешті, вона поступалася будь-якою картиною, а норки так і не отримувала. Це й не дивно у таку спеку! Цього разу йшлося про те, щоб перетворити мільйонера-плебея на світського лева.
— Війна — це плуг, — повчав Сильверс. — Він переорює землю і перерозподіляє майно. Старі власники зникають, натомість з'являються численні нові.
— Спекулянти, торговці, постачальники — себто всі ті, хто наживається на війні, — докинув я.
— Не тільки постачальники зброї, — незворушно продовжував Сильверс. — Ще й постачальники уніформи, кораблів, харчів, автомобілів — увесь світ заробляє на війні!
— Усі, крім солдатів!
— А хто про них говорить? — Сильверс відклав сигару і глянув на годинник. — Він прийде за п'ятнадцять хвилин. Ви принесете перші дві картини, а потім я запитаю про Сислея. Принесете і його, поставите лицем до стіни, так, щоб її не було видно, і прошепочете мені щось на вухо. Я прикинуся, що не розумію вас, і нетерпляче перепитаю, що сталося, ви голосно скажете, що цю картину відкладено для пана Рокфеллера. Усе ясно?
— Так, — відповів я.
За п'ятнадцять хвилин прийшов містер Лескі з дружиною.
Усе вдалося. Я приніс пейзаж Сислея, прошепотів щось Сильверсу на вухо, а він гаркнув, щоб я говорив голосніше — у нього ж бо немає ніяких таємниць перед клієнтами.
— Що? — запитав Сильверс здивовано. — Хіба то мав бути не Моне? Ви помиляєтеся, ми відклали саме Моне.
— Дуже перепрошую, містере Сильверс, але боюся, ви помиляєтеся. Я все точно записав. Погляньте ось тут… — Я витягнув нотатник із замші і показав йому.
— Ваша правда, — погодився Сильверс. — Тут нічого не вдієш, містере Лескі. Якщо відкладено, то відкладено.
Я поглянув на Лескі. Це був худорлявий і блідий чоловік, вбраний у синій костюм та в коричневі черевики, на лисину він начісував довгі пасма волосся з боків — здавалося, що їх просто приклеєно до голови. Справляв враження маленької людини, над якою нависла небезпека, — будь-якої миті його могла зжерти кремезна дружина. Місіс Лескі була на голову за нього вища, вдвічі ширша і вся обвішана сапфірами.
На якусь мить я нерішуче застиг посеред кімнати з картиною в руці, яку тримав так, щоб вони бодай частково її бачили. І коли вже обернувся, щоб піти, місіс Лескі не витримала.
— Але ж глянути на неї можна? — запитала хриплим пропитим голосом. — Чи й це теж заборонено?
Сильверс вмить змінився.