По обіді я пішов в аукціонний дім "Савої" і попросив показати мені бронзу. Там було геть мало людей, адже сьогодні торги не відбувалися. У сутінках сонно дрімав великий зал, заповнений меблями та виробами XVI—XVII століття. Біля стін громадилися нові партії килимів, а біля них тулилася ще й зброя, списи, старі шаблі та обладунки. Я згадав Сильверсові слова про Купера і порівняв їх із власними думками про Сильверса. Так само як Сильверс щодо Купера, так і я щодо Сильверса — ми обоє вийшли з ролі незацікавлених об'єктивних спостерігачів і перетворилися на суб'єктивних критиків. Я вже не був спостерігачем, якому насправді все байдуже, а в усьому брав активну участь і мав певні антипатії, яких досі не відчував. Я збагнув, що річ у приязні, якої теж досі не виникало. Я знову перетворився на учасника мінливої гри буття, а не стояв десь на периферіі з єдиною метою — вижити; у мене майже непомітно ввійшло щось нове, що немов віддалений гуркіт грому загрожувало моїй безпеці. Усе трохи похитнулося. Я знову хотів ставати на чийсь бік, хоча й чітко усвідомлював, що це немудро. То було примітивне почуття на кшталт звичайної неприязні чоловіка до решти чоловіків — потенційних конкурентів у боротьбі за жінку. Я стояв біля вікна аукціонного дому з бронзою в руках, позаду дрімав зал із запилюженим древнім мотлохом, але мене цікавила вулиця, де будь-якої миті могла з'явитися Наташа. Я трохи хвилювався, і це змушувало мене бути несправедливим до Сильверса. І я знав, це провокуватиме мене на нові й нові нерозважливі вчинки; я відчував, що хвилювання пов'язане з Наташею, і раптом зрозумів, що хочу досягти чогось більшого, ніж просто вижити. Те "щось" блукає в лабіринті емоцій, над ним беззвучно витає фата-моргана, а правда там — лиш один із найважливіших принципів буття.
Я поклав бронзу на місце.
— Вона фальшива, — сказав чоловікові, який її мені приніс, старому сторожеві з масним волоссям; він ремиґав жуйку, і моя думка його абсолютно не цікавила.
Фігурка була справді старовинна, але незважаючи на свій новий стан, у мене вистачило розуму не трубити про це на всі сторони світу. Я повільно попрямував угору вулицею, аж поки не дійшов до ресторану, де ми з Наташею їли. Я не зайшов усередину, але мені здалося, що вхід до нього світиться трохи яскравіше, ніж решта, хоча наступні двері з вітриною належали фірмі "Баккарат" — там усе аж сяяло від кришталю.
Я пішов до місіс Вімпер. Вона жила в будинку на П'ятій авеню. Прийшов вчасно, хоча жінка геть не поспішала. У неї було зовсім мало картин — кілька полотен Ромні та одна картина Рейсдала.
— Для келиха мартіні вже не зарано? — запитала вона.
Я побачив, що перед нею вже стоїть келих. На вигляд напій був, як горілка.
— Мартіні з горілкою? — поцікавився я.
— Мартіні з горілкою? Я такого ще не пила! Це — джин із кількома краплями вермуту.
Я пояснив їй, що в готелі "Ройбен" навчився замість джину додавати горілку.
— Як цікаво! Треба колись попробувати. — Місіс Вімпер струснула кучерями і натиснула на дзвінок. — Джоне, — звернулася вона до слуги, — у нас є горілка?
— Так, мадам.
— Тоді приготуйте для пана Росса горілку з мартіні. Горілку замість джину. — Вона обернулася до мене. — Французького вермуту чи італійського? З оливками чи без?
— Французького вермуту і без оливок. Саме так я вперше скуштував цей коктейль. Але заради мене не варто аж так старатися. Я можу випити і мартіні з джином.
— Ні, ні! Завжди треба вчитися, якщо можеш. Джоне, зробіть і мені такий. Я теж хочу скуштувати.
Я зрозумів, що ця лялькоподібна стара дама полюбляє перехилити чарку, і тільки й думав, як довезти її до Сильверса ще достатньо тверезою. Джон приніс келихи.
— Будьмо, — радісно мовила місіс Вімпер і жадібно припала до напою.
Одним ковтком вона спорожнила півсклянки.
— Смачно! — оголосила вона. — Маємо запровадити таке і в нас, Джоне. Неймовірно смачно!
— Неодмінно, мадам.
— Хто вам дав рецепт? — поцікавилася стара.
— Той, хто не хотів, щоб від нього пахло алкоголем. Він не міг собі цього дозволити і стверджував, що коктейлі з горілкою не дають запаху.
— Невже? Як цікаво! А ви перевіряли? Це правда?
— Можливо. Але я цим ніколи не переймався.
— Ні? А ви знаєте когось, хто б переймався?
Я розсміявся:
— Усі мої знайомі полюбляють випити.
Місіс Вімпер поглянула на мене скоса, наче хижий птах:
— Це корисно для серця. І для голови. Так чіткіше мислиш. Не хочете ще півпорції? На коня?
— Залюбки, — погодився я неохоче і подумав про цілу низку наступних "півпорцій на коня".
Але, на мій подив, коли ми випили на коня, вона підвелася і подзвонила.
— Джоне, машина вже на вулиці?
— Так, мадам.
— Добре. То їдьмо до пана Сильверса.
Ми вийшли з будинку.
Сіли у великий чорний "кадилак". Хоч як це смішно, але я не думав, що пані Вімпер поїде на власному авто, і ламав собі голову, де тут найближча стоянка таксі. Джон вийшов разом із нами: за кермом мав бути саме він. Я подумав, що у сенсі автомобілів мені щастить — "ролс-ройс", "кадилак", обидва з водіями. За такий стислий проміжок часу — зовсім непогано! У салоні я побачив маленьку вбудовану шафку — майже таку ж, яку "ролс-ройсі", і геть не здивувався, якби стара вичаклувала звідти ще по келиху "на коня", та, хоч як це дивно, вона цього не зробила. Натомість дуже кострубатою французькою з американським акцентом завела мову про Францію та Париж. Я теж відразу перейшов на французьку, оскільки це давало мені перевагу, яку я міг використати в Сильверса.
Я думав, Сильверс одразу вишле мене з кімнати, щоб зачарувати клієнтку власним шармом. Але місіс Вімпер іще деякий час мене не відпускала. Зрештою я запропонував приготувати кілька коктейлів із мартіні та горілкою. Місіс Вімпер заплескала в долоні. А Сильверс кинув на мене вбивчий погляд, адже він завжди пив лише віскі, а решту напоїв вважав справжнім варварством. Я пояснив, що лікар заборонив місіс Вімпер пити віскі, і пішов у кухню. Врешті-решт кухарка допомогла мені знайти пляшку горілки.
— І ви таке п'єте після обіду? — запитала худорлява служниця.
— Не я. Клієнти.
— Посоромилися б!
Аж дивно, як часто мені дорікають помилками інших людей. Відправивши кухарку з мартіні та віскі до Сильверса, я став біля вікна. Знадвору на підвіконні воркували голуби. У Нью-Йорку їх було так само багато, як у Венеції, — геть ручні, вони всюди літали та гніздилися. Притиснувся чолом до прохолодної віконної шибки. "Де закінчиться мій життєвий шлях?" — думав я. Коли кухарка повернулася, вирушив на свій спостережний пункту комірчину з картинами і побачив, що Сильверс уже взяв звідти кілька картин Ренуара. Я здивувався, бо здебільшого він любив хизуватися, що має помічника.