Сильверс погладив підборіддя.
— Тут легко було б вас надурити, відповівши ствердно. Але — ні, я б так не вчинив. Кожен бідняк може щодня безкоштовно ходити в музей "Метрополітен" і скільки завгодно милуватися картинами Рембрандта, Сезанна, Деґа, Енґра та іншими витворами мистецтва за останні п'ять століть.
Я не здавався:
— А якщо йому цього замало? Може, він хоче мати бодай одну картину, щоб завжди, у будь-коли, навіть уночі, молитися на неї?
— То нехай купить собі репродукції пастелі і рисунків, — незворушно відповів Сильверс. — Репродукції зараз такі якісні, що навіть колекціонери деколи не відрізняють їх від оригіналів.
Його неможливо було збити з пантелику. Зрештою, я цього і не прагнув. Я просто весь час думав про похорон. Уже, коли я йшов від Бетті, Кармен раптом вигукнула:
— Бідний містер Моллер! Його ж зараз спалюють у крематорії!
Який ідіотизм — досі називати його містером! Мене це рознервувало, але водночас і розсмішило — єдине, що в мені залишилося від цього ранку, — це думка про крематорій, наче тупий зубний біль. І це був не просто образ. Я бачив, як усе відбувається. Я знав, що небіжчик піднімається у полум'ї, немов від останнього нестерпного болю, як його обличчя, оточене полум'яним вінком палаючого волосся, спотворює страхітлива гримаса. Я знав, які у полум'ї людські очі.
— У старого Оппенгаймера, — спокійно продовжував Сильверс, — була прекрасна колекція, але він мав із нею багато клопотів. Двічі у нього щось крали. Одного разу картину йому навіть повернули. Тому він для безпеки застрахував колекцію на велику суму і утримання картин для нього подорожчало. До того ж він їх справді любив і жодна страховка не компенсувала б йому їхньої втрати. Боячись нових крадіжок, він перестав виходити з дому. Та зрештою знайшов рішення усіх проблем: продав усі картини одному нью-йоркському музею. Він здобув свободу, зміг подорожувати, куди і коли хотів, мав достатньо грошей на будь-які примхи. А коли хотів подивитися на свої картини, то йшов до музею, де інші люди дбали про страховку і захищали від злодіїв. Тепер він зневажливо дивиться на власників картин та колекціонерів, бо складно сказати, чи це картини — полонені своїх власників, чи навпаки. — Сильверс знову гортанно засміявся. — Але ж це і справді дотепно!
Я дивився на нього і згорав від заздрощів. Яке ж у цього жевжика налагоджене життя! Щоправда, він був трохи цинічний, ставився до всього з іронією прагматичного бізнесмена, і відблиски полум'я, що в ньому в агонії конало мистецтво, було для Сильверса лише затишним палахкотінням вогню в каміні. Такі люди готували їжу та смажили на філе-міньйон на розпеченій магмі чужих пристрастей. Якби ж такого можна було навчитися! Але чи справді я цього хотів? Я не мав однозначної відповіді, та сьогодні — точно хотів. Я боявся повертатися до свого сірого готельного номера.
Ще з-за рогу побачив перед входом до готелю розкішний "ролс-ройс". Я пішов швидше, щоб застати Наташу Петровну. Коли чогось дуже прагнеш, воно — я це часто відчував на власній шкурі — вислизає від тебе в останній момент.
— Ось і він! — вигукнула Наташа, коли я зайшов у плюшевий вестибюль. — Відразу наллємо йому горілки. Чи зараз занадто спекотно?
— Треба навчитися робити "московський мул", — відповів я. — Літо у Нью-Йорку — це літо у велетенському казані. У Парижі все інакше.
— Сьогодні я знову в ролі авантюристки, — пояснила Наташа Петровна. — "Ролс-ройс" із водієм у моєму розпорядженні до одинадцятої вечора. Ризикнете ще раз виїхати зі мною в люди? — Вона задерикувато глянула на мене. А я подумав, що вже і так перевищив суму своїх витрат.
— Куди? — запитав я.
Наташа розсміялася.
— Не в "Лонґчемпс". Поїдьмо в Центральний парк та з'їжмо там гамбургер.
— З кока-колою?
— Із пивом, щоб не травмувати ваших європейських почуттів.
— Добре.
— Вона хотіла ще й мене взяти, — сказав Меліков. — Але мене вже запросив Рауль.
— На поминки чи на дружню вечірку? — запитала Наташа.
— На ділову зустріч. Рауль виселяється і хоче винайняти квартиру. І взяти з Джоному громадянський шлюб. Я маю відрадити його. Наказ шефа.
— Якого шефа? — спитав я.
— Власника готелю.
— Звучить так, ніби ми живемо в "Ритці". Хто цей таємничий шеф? Я його вже колись бачив?
— Ні, — коротко відповів Меліков.
— Сімейний гангстер, — кинула Наташа.
Меліков озирнувся.
— Не можна так говорити, Наташо. Так негарно.
— Я знаю його. Я ж тут жила. Він грубий, брезклий, носить завузькі костюми і хотів зі мною переспати.
— Наташо Петровно! — вигукнув Меліков.
— Добре, Владіміре, нехай буле по-вашому. Поговоримо про щось інше. Хоча він справді хотів зі мною переспати.
— А хто цього не хоче? — всміхнувся Меліков.
— Завжди не ті, хто треба. Така моя проклята доля. Налийте мені ще чарку горілки. — Вона обернулася до мене. — Горілка тут така смачна, бо шеф — іще й власник горілчаного заводу. Тому нам її продають зі знижкою. Крім того, він і досі не відмовився від наміру колись зі мною все-таки переспати. Він напрочуд терплячий. Це його сильна риса характеру.
— Наташа! — застеріг Меліков.
— Добре, ми вже йдемо. Чи ви хочете ще чарку гангстерської горілки? — запитала вона мене.
Я заперечно хитнув головою.
— Він надає перевагу горілці з "ролс-ройса", — зіронізував Меліков.
— Ліпше випийте ще тут чарку, — порадила мені Наташа. — Через якийсь трагічний збіг обставин у "ролс-ройсі" стоїть лише пляшка копенгагенського черрі-бренді. Мабуть, власник автомобіля прогулювався на ньому вчора з дамою.
Ми вийшли надвір. Біля машини стояв водій і курив.
— Може, хочете сісти за кермо, сер? — спитав він у мене.
— За "ролс-ройс"? Я б не наважився. Крім того, у мене немає водійських прав. А ще — я не вмію їздити.
— Просто чарівно! Нема нічого нуднішого за водія-аматора! — докинула Наташа.
Я глянув на неї. Здавалося, найбільше в житті вона боялася нудьги. Я любив Наташу. Вона випромінювала впевненість. Мабуть, саме тому їй подобалися пригоди, які я ненавидів, — вони задовго були моїм хлібом насущним. Черствим хлібом. Черствим і безжальним, немов кайдани.
— Ви справді хочете поїхати аж у Центральний парк?