13
Тієї ночі я спав погано і швидко вийшов з готелю — занадто швидко, щоб відразу йти до Сильверса. Автобусом проїхав по П'ятій авеню до зупинки на перехресті Вісімдесят третьої вулиці і вийшов біля музею "Метрополітен". Він іще був закритий. За музеєм я пройшов через Центральний парк до пам'ятника Шекспіру. Потім попростував уздовж озера до пам'ятника Шиллеру, якого я теж ледь впізнав. Напевно, його встановив американський німець ще кілька десятиліть тому. А тепер на ньому красувався витвір якогось збоченця. Червоною фарбою було намальовано розкішний жіночий зад, який ззаду гвалтував чоловік в окулярах. То був досить вдалий малюнок, але він аж ніяк не пасував до творця "Орлеанської діви". Я йшов далі і далі, аж поки до мене не звернувся поважний бородань. Спершу я подумав, що це — художник, але, коли він поцікавився, чи я вже поснідав, збагнув, що переді мною просто романтичний гомосексуаліст, і я його відшив. Тим часом музей уже відкрився.
Я був там уже кілька разів. Він нагадував мені про брюссельський музей — і, найдивніше, спогади навіювала саме тиша у його залах.
Безмежна гнітюча нудьга перших місяців життя у музеї, монотонне напруження, постійний страх, що мене викриють, який поступово перетворився на своєрідну фатальну звичку, — врешті-решт, здавалося, що все зникло за обрієм. Зосталася сама лише лиховісна тиша, ця відірваність від будь-якого контексту, це життя у тихому ядрі торнадо, оточений нуртовищем бурі, але в уявному прихистку, серед мертвого штилю, де не ворушиться жодне вітрило.
Коли я прийшов до музею вперше, то боявся, що він розбурхає в мені сильні почуття, але сталося навпаки — цей нью-йоркський музей огортав мене знову і знову своєю захисною тишею. Я нерішуче переходив із однієї зали до іншої, але ніщо не бентежило моєї душі. Спокій, яким дихали навіть найпристрасніші сцени боїв на стінах і який мав у собі щось особливе і метафізичне, щось із серії "коли вже все позаду" чи "по всьому", — цей неймовірний спокій минулого, що саме тому і був спокоєм, бо залишився в минулому; спокій, про який згадував пророк, кажучи, що Бог існує не посеред бурі, а в тиші — цей невимовний спокій зберігав усе на своїх місцях і не дозволяв війні виходити за межі полотна і битися у просторі — мені здавалося, цей спокій оберігав і мене. Тут, у цих залах, мене раптово охоплювало безмежне чисте почуття життя, яке індуси називають "самадгі" і яке ніколи не забувається, якщо воно хоча б раз, наче вертикальний фонтан, спалахнуло в твоїх очах і пронизало все твоє тіло, байдуже, чи воно залишилося там чи ні. Що справді залишається — це відблиск оманливої ілюзії світу, мовляв, життя вічне і ми вічні, якщо лише спроможемося скинути з себе зміїну шкіру власного "я" і збагнути, що смерть — це лиш чергове перевтілення. Така ілюзія виникла в мене, коли дивився Толедо, на цей похмурий і величний пейзаж Ель Ґреко, що сусідував зі значно більшою картиною Великого Інквізитора, цього порівняно добродушного праобразу гестапо і всіх катів світу. Я не знав, чи існує між ними якийсь зв'язок, але в цю мить просвітлення відчув, що ніщо не поєднане і водночас усе взаємозв'язане і що цей зв'язок і є людською патерицею — на одному кінці в неї брехня, на іншому — незбагненна правда. Але хіба незбагненна правда — це не та ж таки незбагненна брехня?
У музей я прийшов не випадково. Моллерова смерть вразила мене дужче, ніж я очікував. Спершу не надто перейнявся ним, бо за час моїх поневірянь у Франції нерідко таке бачив. Навіть Гаштенекер, який через недбалу французьку бюрократію безпорадно і безглуздо нидів у французькому таборі для інтернованих, дізнавшись, що німці на відстані кількох годин ходи від табору, обрав смерть, аби тільки не потрапити до їхніх закривавлених рук, — але це зрозуміла паніка в час найбільшої загрози. А тут усе було інакше. Тут не хотів жити той, кому вдалось урятуватися, і це не був хтось чужий, незнайомий — його смерть зачіпала всіх нас. Я хотів позбутися думок про нього, вважати, що це звичайна випадковість, але вони переслідували мене і не давали спокою. Саме тому я зараз був тут, переходив від картини до картини, аж поки не опинився у залі з Ель Ґреко.
Пейзаж Толедо здавався сьогодні похмурим і безрадісним. Можливо, через освітлення, але причиною був також і мій похмурий настрій. Досі я нічого не намагався там знайти, а сьогодні дошуковував якоїсь утіхи — хотів обманути сам себе. Але витвори мистецтва — це не сестри-жалібниці. Хто прагне розради, має молитися. Але й це — самонавіювання. Пейзаж не промовляв до мене й слова. Не говорив ні про вічне, ні про швидкоплинне життя. То була красива, спокійна картина, і саме зараз, коли я, намагаючись втекти від думок про смерть, вишуковував у ній життя, мені здалося, що у творі є щось потойбічне, наче він перебуває по той бік Ахеронту. Натомість велетенський портрет Великого Інквізитора сяяв холодними червоними барвами, як ніколи, а його очі стежили за мною, хоч куди б я пішов, наче він раптом, після стількох століть, знову прокинувся до життя. Від нього віяло могутністю, що заповнювала весь простір. Він не був мертвий. Він не помре ніколи. Муки тривають вічно. Страх нікуди не зникає. Порятунку нема нікому. Раптом я зрозумів, що вбило Моллера. Я не втратив свого першого враження від музею, воно зосталося. Але решта відчуттів теж залишилися, і вони були наймогутніші — у мені жила надія, що я врятований.
Я пішов далі, до зали з китайською бронзою. Мені подобалася синя, яйцеподібна чаша у скляній шафі, і я відразу пішов до неї. Її не полірували, на відміну від зелених, ідеально виглянцюваних статуеток на прекрасному вівтарі епохи Чжоу, що стояв посеред зали, — його спиж сяяв там, як нефрит, вигравав шовковим полиском старовини. Цю чашу я охоче потримав би кілька хвилин у руках, але з вагомих причин — усе було під склом, адже навіть невидимі крапельки поту з рук могли пошкодити ці коштовні експонати. Я постояв іще кілька хвилин, уявляючи, яка вона на дотик. Дивовижно, як це мене заспокоювало. У ясному високому приміщенні з невагомим освітленням було те, що мене в певний магічний час так вабило до антикварних крамничок на Другій і Третій авеню, — тут зупинявся час, якого я змарнував так багато лише задля того, щоб вижити.