— Божевілля? Правда?
— Чому?
— Бо там за такий короткий час нічого не могло змінитися. Я ж зовсім недавно там була.
— Ви могли щось недобачити. Крім того, у власника могла виникнути ідея оформити все по-новому.
— Після закриття магазину?
— А коли ж іще? Поки він відчинений, продавець мусить продавати.
Вона швидко глянула на мене.
— Ви трохи… — Вона постукала себе по скроні. — Стривайте. Декілька разів я і справді бачила, як заново декорували вітрину. Ви ж знаєте, як це буває: усі беззвучно шастають за склом у колготах і поводяться так, наче не бачать перехожих, які стовбичать надворі. — Вона зіграла всю сценку.
— А як щодо магазинів із модним одягом? — запитав я.
— Це мій фах. До вечора вони мені у печінках сидять.
Ми вже були поблизу Канового магазину. І тоді я вирішив позичити у нього електроплиту. На моє здивування, він досі був у магазині.
— Хвилинку, — сказав я Наташі Петровні. — Тут ми можемо залагодити нашу проблему з вечерею.
Я відчинив двері.
— Ви вчасно, як ніколи! — мовив Кан і подивився повз мене на Наташу Петровну. — Може, запросите даму всередину?
— У жодному разі, — заперечив я. — Хотів позичити у вас електроплиту.
— Зараз?
— Так.
— Нічого не вийде. Вона мені зараз теж потрібна. Сьогодні ввечері по радіо транслюють останній відбірний матч чемпіонату з боксу. А на вечерю має прийти Кармен. Ось-ось. Вона вже й так спізнилася на сорок п'ять хвилин. На щастя, коли маєш підігрітий гуляш, це не так страшно.
— Кармен? — перепитав я, глянувши на Наташу, яка раптом стала мені така жадана і така чужа по той бік вітрини. Здавалося, вона за сотні кілометрів звідси. — Кармен… — повторив я.
— Так. А чому б вам не залишитися тут? Ми могли б разом повечеряти, а тоді послухати трансляцію матчу.
— Прекрасна ідея, — погодився я. — їжі тут на всіх вистачить.
— І все вже навіть готове.
— Але де ми будемо їсти? Ваша кімната замала для чотирьох осіб!
— У магазині.
— У магазині?
Я вийшов на вулицю до Наташі Петровни, яка й далі здавалася мені дуже далекою. З вітрини на неї падало світло, тому вона немов мерехтіла срібно-сірими барвами. Коли я опинився біля неї, виникло дивне відчуття, ніби вона стала мені ближча. "Ілюзія світла, тіней та віддзеркалення", — дурнувато подумав я.
— Нас запросили на вечерю, — сказав я. — І на бокс.
— А мій гуляш?
— На гуляш теж, — сказав я.
— Як це?
— Побачите.
— У вас по всьому місту миски з гуляшем?
— Тільки на стратегічних об'єктах.
Я побачив Кармен. Вона була у світлому плащі й без капелюшка. З крамниці вийшов Кан. Я зауважив, як Наташа блискавично окинула Кармен поглядом, але та ніяк не відреагувала. Навіть не здивувалася. Червона заграва вечора, наче хною, пофарбувала її волосся.
— Я трохи запізнилася, — пояснила вона спокійно. — Це нічого? Бачу гуляш. А струдель із вишнями теж є?
— Є аж три струдлі — з вишнями, з домашнім сиром і з яблуками, — оголосив Кан. — Сьогодні вранці прийшов пакет з невичерпної Фризлевдерової кухні.
— Тут навіть є горілка, — зауважила Наташа Петровна. — День із купою несподіванок.
Гуляш був справді смачніший, ніж напередодні. Вже хоча б тому, що ми його їли під звуки органної музики. Кан відразу налаштував радіо, бо ні в якому разі не хотів пропустити боксу, тому ми слухали програму, яка йшла перед ним. Хоч як це дивно, але Йоганн Себастіан Бах добре пасував до гуляшу по-сеґедському, хоч я і думав, що Франц Ліст був би кращий. Утім, нормальний гуляш до Баха взагалі б не пасував. Ми пальцями їли мариновані огірки і ложками сьорбали гуляш. Надворі, перед вітриною, зібралися кілька людей, вони теж хотіли послухати трансляцію боксу, а принагідно й нас пороздивлятися. Вони здавалися нам рибками в акваріумі, очевидно, ми їм — так само.
Раптом хтось енергійно постукав у двері. Ми з Каном подумали, що це поліція, але то був тільки офіціант із ресторану навпроти. Він приніс нам чотири подвійні порції спиртного.
— Хто це замовив?
— Якийсь лисий містер. Мабуть, він через вікно побачив, що ви п'єте горілку і що пляшка вже майже порожня.
— Де він?
Офіціант стенув плечима.
— За горілку вже заплатили. Склянки заберу згодом.
— Принесіть тоді ще чотири.
— Добре.
Ми підняли келихи за незнайомих людей на вулиці. У приглушеному відсвіті реклами я нарахував принаймні п'ять лисин. Визначити, хто наш благодійник, було неможливо. Тож ми залюбки вчинили те, що рідко коли вдається, — підняли келихи за людство. Людство ж відповіло барабанним дробом по шибці. Органна музика закінчилася. Кан зробив голосніше і роздав нам шматки різних струдлів. Він вибачився, що не зварив кави — по неї й по кавник треба було бігти нагору, а вже почався перший раунд.
Бій закінчився. Наташа Петровна взяла склянку з горілкою. Кан здавався втомленим — він був занадто палкий уболівальник. Кармен спала — мирно й безтурботно.
— А що я вам казав? — зауважив Кан.
— Нехай спить, — прошепотіла Наташа. — А мені вже пора. Дякую вам за все. На добраніч.
Ми вийшли на вологу вулицю.
— Він точно хоче залишитися з нею на самоті.
— Я в цьому не такий упевнений.
— А чом би й ні? Вона дуже вродлива. — Наташа засміялася. — Аж непристойно вродлива. Така вродлива, що можна заробити комплекс неповноцінності.
— Тому ви пішли?
— Ні. Тому я залишилася. Мені подобаються красиві люди. Хоча деколи вони й навіюють на мене сум.
— Чому?
— Бо їхня краса не вічна. Старість не всім пасує. Мабуть, тому треба мати щось більше, ніж саму лише вроду.
Ми йшли вулицею. Сонні вітрини були вщерть набиті дешевими прикрасами. Кілька крамниць з делікатесами ще були відчинені.
— Дивно. Я ніколи не думав, як воно — бути старим. Мабуть, я так захопився процесом виживання, що про таке навіть подумати ще не встиг.
Наташа засміялася.
— А я ні про що інше й не думаю.
— У мене ще все попереду. Меліков каже, що розумом таке не осягнеш.
— Меліков завжди був старий.
— Завжди?
— Завжди надто старий для жінок. А це і є старість, правда?
— Це спрощений погляд.
— Думаю, все саме так. А решта — просто відмова від життєвих утіх, виправдана красивими назвами. Як уважаєте?
— Можливо. Не знаю. Цієї миті я й уявити собі цього не можу.
Вона окинула мене одним зі своїх швидких поглядів.