Раптом зрозумів, що тепер, коли я дістався чужих країв, небезпека нікуди не зникла, навпаки, вона по-справжньому нависла наді мною. Небезпека не ззовні, а зсередини. Я дуже довго просто намагався вижити, і саме це було моїм порятунком. Це був просто примітивний закон самозбереження, що виникає, коли корабель іде на дно, а люди впадають у паніку і будь-що хочуть вижити. Але тепер, уже від завтра чи навіть з цього дивовижного моменту, життя знову віялом розстелиться переді мною, я знову матиму майбутнє, а отже, й минуле, минуле, яке легко вб'є мене, якщо я його не забуду чи не здолаю. Раптом зрозумів, що свіжозамерзлий лід іще довго буде затонкий, щоб я зміг по ньому ходити. Я провалююся крізь нього. А цього треба уникнути. Чи зможу я прожити спочатку ще одне життя так само, як і вивчити цю мову, нову, незнайому, яка тільки й чекає, щоб я її осягнув, і чи не буде це зрадою, злочином, подвійним убивством померлих, яких я любив?
Швидко розвернувся і пішов назад, збентежений і схвильований, більше ні на що не дивився, і мені аж перехопило подих, коли побачив перед собою готель, не високий і широкий, як решта готелів, що кожному впадали у вічі, а маленький і непомітний.
Відчинивши двері, спотворені фальшивими мармуровими планками, я зайшов усередину і побачив Мелікова, який у кріслі-гойдалці дрімав за стійкою. Він розплющився — здалося, що очі без повік, як у старого папуги, — вони поступово посиніли і посвітліли.
— Граєте в шахи? — запитав він, підводячись.
— Як і кожен емігрант.
— Добре. Зараз принесу горілку.
Він пішов нагору. Я роззирнувся. Здалося, що опинився вдома. Тому, хто не має власного дому, легко таке відчути.
2
Я швидко опановував англійську і за два тижні вже володів нею, як п'ятнадцятирічний підліток. Щоранку по кілька годин сидів серед червоного плюшу в готелі "Ройбен" і вивчав граматику, а по обіді шукав будь-якої нагоди попрактикуватися. Я діяв без жодного сорому. Зауваживши, що через десять днів, проведених із Меліковим, у мене з'явився російський акцент, кинувся спілкуватися з гостями і службовцями готелю. І щоразу переймав різноманітні акценти — німецький, єврейський, французький і насамкінець, коли вирішив, що тутешні прибиральниці та покоївки — чистокровні американки, — ще й бруклінський.
— Тобі треба закрутити роман із молодою американкою, — сказав Меліков, з яким ми вже перейшли на "ти".
— Із Брукліну? — запитав я.
— Ліпше з Бостона. Там найкраще розмовляють.
— А чому б не знайти якусь вчительку з Бостона? Так було б економічно вигідніше.
— Цей готель, на жаль, — типовий караван-сарай. Акценти тут літають у повітрі, мов тифозні бактерії, а ти маєш хороший слух на все нетипове і геть не чуєш всього нормального. Можливо, тут би зарадили почуття.
— Владіміре, — відказав я, — світ і так доволі швидко мене змінює. З кожним днем моє англійське "я" на рік дорослішає, і, на превеликий жаль, свої чари втрачає і світ цього "я". Що більше я розумію, то стрімкіше зникає таємничість. Ще кілька тижнів, і мої обидва "я" зрівноважаться. Американське стане таким же тверезим, як і європейське. Тому дай мені трохи часу! З акцентами теж. Я не хочу занадто швидко втратити своє друге дитинство.
— Цього не станеться. Поки що у тебе розумовий обрій меланхолійного торговця овочами. Того, що на розі, Аннібале Більбо. Ти вже навіть використовуєш його італійські слівця, вони плавають у твоєму англійському овочевому супі, мов шматки м'яса.
— А нормальні, справжні американці взагалі існують?
— Авжеж. Але Нью-Йорк — це великий порт, крізь який суне маса емігрантів, — ірландці, італійці, німці, євреї, вірмени, росіяни і ще з десяток інших. Як там у вас кажуть: тут ти людина, тут ти маєш право бути людиною. Тут ти емігрант, тут ти маєш право ним бути. Цю країну заснували емігранти. Тому відкинь свої європейські комплекси неповноцінності. Тут ти знову людина, а не замучений шматок плоті, приліплений до власного паспорта.
Я підвів погляд із шахівниці.
— Це правда, Владіміре, — промовив повільно. — Побачимо, скільки це все триватиме.
— Ти не віриш, що це все надовго?
— Як би я зміг у таке повірити?
— У що ти взагалі віриш?
— Що все тільки гіршатиме, — відповів я.
Накульгуючи, хтось ішов вестибюлем. Ми сиділи у напівтемряві, і я бачив лише розмиту постать, проте зауважив оте дивне накульгування, у розмірі три чверті, що невиразно нагадало мені про одного знайомого.
— Лягманн, — стиха видихнув я.
Чоловік зупинився і глянув на мене.
— Лягманн, — повторив я.
— Мене звати Мертон, — сказав чоловік.
Я увімкнув світло, що похмуро стікало жовтими і синіми променями з миршавої люстри у стилі поганенького модерну.
— О, Боже, Роберт! — вигукнув він здивовано. — Ти досі живий? Я думав, ти вже давно на тому світі!
— Про тебе я теж так думав! Упізнав тебе по ході.
— По кульганню у ритмі хорея?
— По кроках у темпі вальсу, Курте. Ти знайомий із Меліковим?
— Звісно, знайомий.
— Може, ти ще й живеш тут?
— Ні, але деколи приходжу.
— І тепер твоє прізвище Мертон?
— Так. А твоє?
— Росс. А ім'я те, що й було.
— Отак люди і зустрічаються знову, — ледь усміхнувшись, мовив Лягманн.
На якусь мить ми замовкли. Звична зніяковіла пауза між емігрантами. Жоден не знає, про що можна запитувати. Жоден не знає, хто саме вже покинув цей світ.
— Ти щось про Кона чув? — спитав я перегодом.
Це теж був давній прийом. Спершу обережно запитували про людей, які не надто багато важили для співрозмовника.
— Він у Нью-Йорку, — відповів Лягманн.
— Він теж? Як він тут опинився?
— А як ми всі тут опинилися? Завдяки сотням випадковостей. Жодного з нас не було у складеному американцями списку світочів науки і культури, яких треба врятувати.
Меліков знову вимкнув світло і витягнув із-під стійки пляшку.
— Американська горілка, — сказав. — Схожа на каліфорнійське бордо чи бургундське з Сан-Франциско. Чи рейнське вино з Чилі. Будьмо! Одна з переваг еміграції полягає в тому, що люди змушені часто прощатися, а потім можуть святкувати нові зустрічі. Це створює ілюзію тривалого життя.
Ні я, ні Лягманн нічого не відповіли. Меліков належав до іншого покоління — покоління 1917 року. Те, що нас досі спалювало, для нього перетворилося на спогад.