Перед готелем "Ройбен" стояв "ролс-ройс" із водієм за кермом. Авто скидалося на золотий зливок серед купи попелу.
— А ось нарешті і кавалер, достойний вас супроводжувати, — сказав Меліков з глибини ллюшевого вестибюля. — Бо в мене, на жаль, зовсім немає часу.
У кутку я побачив Наташу Петровну.
— То ваш імпозантний "ролс-ройс" надворі? — запитав я.
— Взяла напрокат! — відповіла вона. — Так само як і сукні та прикраси, в яких мене фотографують. У мене немає нічого власного, справжнього.
— Голос — ваш власний, а "ролс-ройс" справжній.
— Добре. Але мені все одно ніщо не належить. Отже, я дурисвітка з купою справжніх речей. Так краще?
— Так значно небезпечніше, — відповів я.
— Наташі потрібен кавалер, — пояснив Меліков. — "Ролс-ройс" у неї тільки на сьогоднішній вечір. Завтра його треба буде віддати. Не хочеш на один вечір перетворитися на авантюриста і насолодитися життям?
Я засміявся.
— Уже багато років я живу, як авантюрист. Але без автомобіля. Це щось новеньке.
— У нас іще й водій є, — сказала Наташа Петровна. — Навіть в уніформі. Англійській.
— Мені потрібно перевдягнутися?
— Ні, звісно. Гляньте на мене!
Хоч перевдягатися мені не було в що. Я мав лише два костюми, і кращий із них був на мені.
— Поїдете зі мною? — запитала Наташа Петровна.
— Залюбки!
Це була чудова нагода позбутися думок про Ґрефенгайма.
— Сьогодні в мене буде ще один щасливий день, — сказав я. — Влаштував собі триденну відпустку, але про таку несподіванку не міг і мріяти.
— Ви можете самі собі давати відпустку? Я так не можу.
— Я теж не можу, але я змінюю місце роботи. Через три дні матиму досить вузьке коло обов'язків: заманюватиму клієнтів, вставлятиму картини в рами і працюватиму звичайним слугою в одного торговця картинами.
— А продавати картини теж ви будете?
— Боронь Боже! Сильверс сам продаватиме.
Наташа Петровна якусь мить вивчала мене.
— А чому ви не можете?
— Я кепсько на цьому розуміюся.
— Найкраще зовсім не розумітися на тому, що продаєш. Тоді торгівля краща. Якщо не знаєш дефектів, маєш більшу свободу.
Я розсміявся:
— Звідкіля ви про таке знаєте?
— Іноді я теж продаю. Сукні й капелюшки. — Вона знову мене вивчала. — Але тоді я отримую комісійні. Вам теж їх мали б виплачувати!
— Я ще взагалі нічого не знаю. Може, мені не доведеться підмітати будинок і приносити клієнтам каву. Чи коктейлі.
Ми повільно їхали вулицею, перед нами бовваніли широка, вбрана в кордовий піджак водієва спина і його бежева кепка. Наташа натиснула на кнопку, і з обшитої червоним деревом стінки повільно висунувся складаний столик.
— Коктейлі, — сказала вона і засунула руку в нішу під столом, де стояли склянки й кілька пляшок. — Холодні, мов лід, — пояснила вона. — Останній писк моди. Маленький вбудований холодильник. Що б ви хотіли випити? Горілки, віскі чи мінералки? Горілки. Правда ж?
— Авжеж. — Я глянув на пляшку. — Але ж це справжня російська горілка. Як вона тут опинилася?
— Трунок богів! Навіть краще — нектар! Один із небагатьох приємних наслідків війни. Власник цього автомобіля якось пов'язаний із зовнішньою політикою. Він часто літає до Росії і до Вашингтона. —
Вона засміялася. — Але годі дивуватися, краще насолоджуватися. Мені дозволили її пити.
— А мені — ні.
— Власник автомобіля знає, що я не їздитиму на ньому сама.
Горілка була просто прекрасна. Усе, що я досі пив, здавалося тепер занадто міцним і огидним, наче звичайний спирт.
— Ще по одній? — запитала вона.
— А чом би й ні? Очевидно, така моя доля — наживатися на війні. Мені дозволили приїхати до Америки, бо війна; я знайшов роботу, бо війна; а тепер я п'ю російську горілку, бо знову ж таки — війна. Мимоволі я став паразитом.
Наташа Петровна підморгнула.
— А чому б не стати ним із власної волі? Так значно приємніше.
Ми їхали вгору по П'ятій авеню, вздовж Центрального парку.
— Тут починається ваша територія, — сказала Наташа Петровна.
Невдовзі ми звернули на Вісімдесят шосту вулицю. То була типова широка американська вулиця, втім, вона відразу нагадала мені маленькі німецькі містечка. По обидва боки тулилися цукерні, пивнички, будки з гарячими сосисками.
— А тут іще розмовляють німецькою? — запитав я.
— Та скільки завгодно. Американці великодушні. За таке вони нікого не посадять. Це вам не німці.
— І не росіяни, — відповів я.
Наташа Петровна засміялася.
— Американці теж кидають людей за грати, — зауважила вона. — Наприклад, японців, які тут живуть.
— А ще французів та емігрантів із Європи.
— Думаю, всюди ув'язнюють невинних. Правда ж?
— Можливо. Хай там як, але нацисти, які мешкають на цій вулиці, досі на волі. Чи могли б ми поїхати деінде?
Наташа Петровна якусь мить мовчки дивилася на мене.
— Зазвичай я не така, — мовила задумливо. — У вас є дещо таке, що мене дратує.
— Цікаво. І зі мною це відбувається.
Вона не звернула уваги на мої слова.
— Оте "дещо" — це прихована самовдоволеність, —. пояснила вона. — Вона схована так далеко" що годі знайти. І все одно вона злить. Розумієте?
— Звісно. Я і сам злюся, коли відчуваю таке в інших. Але чому ви мені це розказуєте?
— Щоб вас подратувати, — відповіла Наташа Петровна. — Саме тому. А я? Що вас у мені роздражнює?
— Нічого, — відповів я, розсміявшись.
Вона спаленіла. Я відразу пошкодував, але було вже надто пізно.
— Клятий німець, — сказала тоді.
Вона зблідла і почала уникати мого погляду.
— Можливо, вам буде цікаво знати, що Німеччина позбавила мене громадянства, — відповів я і відразу розлютився, що таке бовкнув.
— Це й не дивно! — Наташа Петровна постукала по шибці. — їдьте до готелю "Ройбен".
— Перепрошую, мадам, а на якій він вулиці? — запитав водій.
— Це там, де ви мене чекали.
— Добре, мадам.
— Вам не потрібно відвозити мене назад до готелю, — сказав я. — Я можу вийти і тут. Скрізь повно автобусів.
— Як хочете. Ви тут удома.
— Зупиніть, будь ласка! — попросив я водія, а потім вийшов. — Наташо, дуже вам дякую.
Вона не відповіла. Я стояв у Нью-Йорку на Вісімдесят шостій вулиці і дивився на кафе "Гінденбурґ", звідки лунала духова музика. На вітрині кафе "Гайґер" лежав домашній німецький крендель. У крамниці поруч висіла кров'янка. Навколо мене лунала німецька мова. За всі ці роки я часто уявляв, як добре було б повернутися, але саме про таке повернення не мислив ніколи.