Тіні в раю

Страница 105 из 117

Эрих Мария Ремарк

Вона розсміялася.

— Досить!

— Наташо, я не збирався вдаватися в деталі. Просто співав оду твоєму розкішному апетитові.

— Знаю, Роберте. Я цього й не чекала. Але знаю ще й таке: ти заводиш оди та гімни, коли думаєш про щось зовсім інше.

— Що? — спитав я вражено.

— Так, — сказала вона. — Ти — фальшивомонетник, лицемір та шахрай! Я ж не питаю, що тебе непокоїть і що ти волів би забути, хоча усе знаю. — Вона лагідно погладила мою руку. — Ми живемо в божевільну епоху, так? А тому для виживання деколи доводиться применшувати, або перебільшувати. Хіба ж ні?

— Можливо, — обережно відповів я. — Але нам не потрібно робити це самим, проклятий час вирішує все за нас.

Вона розсміялася:

— А чи не думаєш, що ми так чинимо, щоб уберегти рештки нашої особистості, які інакше час би просто знищив?

— Я тебе вже боюся! І де ми раптом опинилися? Несподівано ти перетворилася на сфінкса і на папугу, який говорить на берегах Амазонки. Крім того, на тобі палахкотять коштовності і мені ріже очі твоє бойове розфарбування. Ти — наче дельфійський оракул у прадавніх незайманих лісах Суматри. Ах, Наташо!

— Ах, Роберте! Чоловік з тисячами слів! Я їм не вірю, але залюбки їх слухаю. Ти хоч знаєш, які вони непотрібні? Жінки люблять безпорадних чоловіків, це їхня найбільша таємниця.

— Пастка, щоб зробити чоловіків безпорадними.

Вона нічого не відповіла. Аж дивно, якою чужою вона здавалася, даючи волю своїм штучним хитрощам, які я вже давно знав. Як легко когось ошукати, і як охоче людина всьому вірить, думав я, дивився на неї і хотів залишитися з нею сам на сам.

— Я багато балакаю, бо не розуміюся на жінках, — мовив я врешті-решт. — Але з тобою я щасливий. Можливо, я щось приховую, можливо, у всьому цьому нещасті, від якого не втечеш і яке я відчуваю тут як примарне відлуння, я б хотів зберегти шматок щастя тільки для себе, бо я ж ні в кого нічого не відбираю, ні у кого не стріляю і нікого не обкрадаю — усе це можливо, Наташо, але мої почуття ніяк з цим не пов'язані, вони не наслідок чогось, а існують самі по собі, так само, як і камені у твоїх вухах не мають нічого спільного з чорним гнітом землі, який їх породив і викохав. Вони тут, а я щасливий з тобою. Це довге пояснення простого речення, але ти маєш мені його пробачити, бо врешті-решт, я все-таки колишній журналіст, а отже, чоловік із тисячами слів, якими я навіть заробляв гроші. Так легко цього не позбудешся.

— А тепер ти змінився?

— Я онімів. Англійську я знаю достатньо, щоб говорити, французькою можу навіть писати, а з німецьких газет мене навіки вигнали. Хіба ж за таких обставин дивно, що моя фантазія вистрілює, наче бур'ян, і розцвітає романтичними квітами? За нормальної епохи я б не перетворився на такого невчасного, фальшивого романтика.

— Ти справді в це віриш?

— Ні, але щось у цьому є.

— Не існує фальшивих романтиків, Роберте, — сказала Наташа.

— Існують. У політиці. Але вони породжують страшне зло. У Німеччині саме сидить один такий у берлінському бункері.

Я відвіз її додому. На щастя, "ролс-ройса" вже не було, вона його відіслала. Хоч я б не здивувався, якби вона сказала водієві і далі на неї чекати.

— Не дивуєшся, що він поїхав? — запитала вона.

— Ні, — відповів я.

— Ти це припускав?

— Теж ні.

— А на що ж ти очікував?

— Що ти поїдеш зі мною в "Ройбен".

Ми стояли біля під'їзду її будинку. Було темно й дуже холодно.

— Шкода, що в нас уже нема тієї квартири, правда?

— Так, — відповів я, дивлячись у її чуже обличчя з довгими віями.

— Ходімо зі мною нагору, — прошепотіла вона. — Але нам доведеться кохатися зовсім тихо.

— Ні, — заперечив я. — Поїхали зі мною в готель. Там нам не обов'язково поводитися тихо.

— А чому ти не взяв мене з собою ще з "Павільйону"?

— Не знаю.

— Ти мене не хотів?

— Не знаю. Деколи я тебе хочу, а деколи ні.

— А чому тоді не хотів?

— Бо ти здавалася такою чужою. Можливо, не знаю. А тепер я тебе хочу, бо ти здаєшся такою чужою.

— Тільки тому?

— Ні.

— Пошукай за таксі. Я почекаю тут.

Я швидко пішов за ріг. Було дуже холодно, але мене непокоїло, що Наташа чекає на мене в темному під'їзді будинку. Я відчув тремтіння найдрібніших м'язів на своїх грудях. Побіг до наступного рогу, знайшов таксі і поїхав на ньому назад. Наташа швидко вийшла з будинку. Ми не промовили ні слова. Я відчував, що Наташа теж тремтить. Ми трималися за руки, міцно стискали їх, але й далі тремтіти. Ми майже вибігли з таксі. Ніхто нас не бачив. Здавалося, ми були разом уперше.

31

Бетті Штайн померла в січні. Останній німецький наступ позбавив її останніх сил. Вона жадібно стежила, як просуваються війська союзників, її кімнату було завалено газетами. Але коли раптово німці пішли в контрнаступ, відчайдушна мужність покинула її. Навіть цілковитий крах того наступу вже не викресав у ній іскри життя. Бетті охопила безнадія, бо вона вирішила, що війна не закінчиться ще багато років. Зникло і сподівання, що німцям вдасться позбавитися від нацистів. "Вони оборонятимуть кожне місто, — втомлено говорила вона. — Війна триватиме ще роками. Німці й нацисти стали одним цілим. Німці не покинуть їх у біді". Бетті згасала на очах. Одного ранку Ліззі застала її в ліжку мертвою. Маленьку і легку, Бетті годі було впізнати, особливо тим, хто не бачив її протягом останнього тижня, — за ці дні вона страшенно змінилася.

Вона не хотіла, щоб її спалювали. Казала, що ця чиста смерть стала для неї неприйнятною через безперервне палахкотіння печей у німецьких крематоріях, які з сотень труб вивергали велетенські хмари диму, наче металоплавильні пекельні заводи. Бетті навіть відмовилася від ліків з німецьких хімічних фабрик, які ще залишилися від старих запасів в Америці. Втім, у ній жило абстрактне бажання знову побачити Берлін. Уява вимальовувала в її думках місто, якого вже не існувало, і жодне газетне повідомлення не здатне було змусити її від нього відмовитися — то був Берлін, що вже давно канув у небуття, але який продовжував жити у спогадах багатьох емігрантів і залишався у їхній уяві живим і неушкодженим.

Коли Бетті ховали, вулиці геть замело снігом. Напередодні здійнялася хурделиця, і місто ледь відкопали з білих заметів. Сотні вантажівок вивозили сніг у Гудзон та в Іст-Ривер. Небо було несамовито сине, а сонце світило з льодяним полиском