— Їй майже не болить. Про це дбає Равік. Робить їй уколи. Вона тепер багато спить. Прокидається тільки ввечері, незважаючи на уколи. І бореться за наступний день.
— Біля неї хтось є?
— Равік. Сьогодні він вигнав мене, сказав, щоб я кудись сходила. Вона провела рукою по кольоровій сукні. — Я вже просто дурію. Навіть не можу зрозуміти, як хтось тут може їсти гуляш, коли там вмирає Бетті. Вам це теж здається дивним?
Вона дивилася на мене гарними, хоч і трохи порожніми очима, в яких, на думку Танненбаума, вирувала вулканічна пристрасть.
— Ні, — відповів я. — Це цілком природно. Смерть зрозуміти неможливо, тому й думати про неї безглуздо. Вам потрібно хоч трохи поїсти. Бетті ж їсть тільки страви для хворих.
— Не можу.
— Може, трохи гуляшу по-сеґедському? З капустою?
— Не можу. Я ж перед обідом помагала його готувати.
— Це інше. А може, хочете кминової горілки чи пива?
— Інколи мені хочеться повіситися, — сказала Ліззі. — Або піти в монастир. Або шалено розгніватися і трощити все навколо. Мабуть, я збожеволіла. Правда?
— Усе нормально, Ліззі. Природно і нормально. У вас є хлопець?
— Нащо він мені? Щоб народити позашлюбну дитину? Тоді я втрачу свій останній шанс, — у відчаї сказала Ліззі.
Танненбаум зробив правильний вибір, подумав я. Мабуть, Везель збрехав йому і в нього не було нічого з жодною з них.
Прийшов Фризлендер.
— Ах, наш молодий капіталіст! Ви вже пробували мигдалевий торт, Ліззі? Ні? А треба було б! Ви вже геть схудли! — Він ущипнув Ліззі за зад. Очевидно, не вперше, бо вона ніяк на це не відреагувала. Крім того, зробив він це зовсім не пристрасно, це був швидше батьківський контроль роботодавця, який хоче переконатися, чи все ще на місці.
— Мій дорогий Россе, — звернувся він по-батьківському і до мене. — Якщо ви назбираєте трохи грошенят, незабаром зможете дуже вигідно їх вкласти. Коли закінчиться війна, німецькі акції впадуть майже до нуля і марки геть знеціняться. То буде остання нагода, щоб вигідно купити частку акцій у великому бізнесі. Бо німецький народ недовго стоятиме на колінах. Він збереться з духом і візьметься до роботи. А потім знову підніметься. І знаєте, хто йому допоможе? Ми, американці. Дуже простий розрахунок. Нам потрібна Німеччина проти Росії. Бо наш теперішній союз із Росією нагадує двох гомосексуалістів, які вирішили зачати дитину. Це протиприродно. Я говорив про це з одним високопосадовцем з уряду. Коли з нацистами буде покінчено, ми підтримаємо Німеччину. — Він поплескав мене по плечу. — Нікому не розповідайте! Це порада на мільйон доларів, Россе. Я вам це раджу, бо ви — один із небагатьох, хто повернув мені борг. Я ніколи не вимагав ні у кого грошей. Але знаєте, якщо ти — емігрант, це не перетворює тебе автоматично на ангела. Правда?
— Дякую за пораду, але в мене нема достатньо грошей.
Фризлендер доброзичливо глянув на мене:
— У вас іще є час, щоб назбирати їх. Я чув, ви стали вправним комерсантом. Якщо ви коли-небудь захочете розпочати власну справу, поговоримо на цю тему. Я фінансую, ви продаєте, а прибутки ділимо навпіл.
— Усе не так просто. Я мав би купувати картини у таких же торговців, як і я. А вони б обдерли мене, як липку.
Фризлендер засміявся.
— Россе, ви ще зовсім зелений. Спробуйте і не забувайте про відсотки. Якби їх не існувало, світовий ринок зазнав би краху. Один купує в іншого, той заробляє на ще комусь. Якщо наважитеся, дайте про себе чути.
Він підвівся, я теж. На якусь мить я злякався, що він так само по-батьківському і з відсутнім виглядом ущипне за заді мене, але він поплескав мене по плечу і пішов далі.
Уся в золоті і привітно усміхаючись, до мене підійшла місіс Фризлендер.
— Кухарка запитує, який гуляш ви б хотіли взяти додому: звичайний чи по-сеґедському.
Спершу я хотів відмовитися від будь-якого гуляшу, але моїй біді це б не зарадило, а тільки образило б місіс Фризлендер і кухарку.
— По-сегедському, — відповів я. — Усе було прекрасно. Дуже вам дякую.
— Це я маю вам дякувати, за квіти, — усміхаючись, відповіла місіс Фризлендер. — Мій чоловік ніколи мені їх не дарує. Він — біржовий йог. Його так називають колеги. Він захоплюється йогою. Коли медитує, ніхто не має його турбувати — за винятком випадків, коли йому телефонують із біржі. Бо біржа для нього важливіша за все на світі.
Фризлендер почав прощатися.
— Мені потрібно зателефонувати, — сказав він. — Не забудьте про мою пораду.
Я глянув на біржового йога.
— Чомусь мені та порада не до смаку, — відповів я.
— Чим саме? — Раптом у Фризлендеровому горлі аж забулькотіло від ледь стримуваного сміху. — Невже вас стримують якісь морально-етичні міркування? Але ж дорогий Россе! Може, ви хочете, щоб усі ці гроші, що просто валяються на землі, поклали собі в кишеню нацисти? Це радше маємо зробити ми, бо обікрали саме нас! Мислити треба логічно та прагматично. Хтось усе одно ці гроші заробить. Але ж не ці нелюди!
Він востаннє поплескав мене по плечу, знову по-батьківському вщипнув Ліззі за дуплу і пішов — медитувати чи телефонувати.
На вулиці завивав вітер. Я відвіз Ліззі додому, бо через гуляш мені й так довелося взяти таксі.
— Ви, мабуть, уже вся в синцях. У нього ж руки, як щипці, — сказав я. — Він надокучає вам, і коли ви друкуєте?
— Ніколи. Він щипає мене тільки тоді, коли це хтось бачить. Просто хоче похизуватися, бо сам уже давно імпотент.
Ліззі стояла між високими будинками — маленька, розгублена і замерзла.
— Не хочете піднятися до мене? — запитала вона.
— Нічого не вийде, Ліззі.
— Ні, звісно, — безнадійно погодилася вона.
— Я хворий, — сказав я, здивувавшись власних слів. І додав: — Голлівуд.
— Я не збираюся з вами спати. Просто не хочу заходити в мою мертву кімнату геть сама.
Я заплатив таксистові і піднявся до неї. Вона жила в похмурій кімнаті з кількома ляльками та плюшевим ведмедиком. На стіні висіли листівки з зображеннями кіноактрис.
— Може, вип'єте кави? — запитала вона.
— Залюбки.
Вона ожила. Закипіла вода, ми випили кави. Вона розповідала про своє життя, я відразу все забував.
— На добраніч, Ліззі, — мовив я і підвівся. — Тільки не наробіть дурниць. Ви дуже вродлива дівчина, і у вас усе ще попереду.