Все те вона пригадала миттю, забула лиш одно: як вернула пізньою осінню з копанки картофель у Мораві, хтось— то говорив, що сестра вмерла.
Тепер рішилася як стій і боса, в одній спідничині скочила на вулицю. Не здивувалася нітрохи: в чорній киреї і сніжнім платочку на голові, зав'язанім так, як ні одна з сестер не носить, в два угли над чолом, а два над карком, стояла осьде вона, перелета.
Її очі без брів з повіками, навислими важко, мов ізпросоння, вдивлялися в Гильку з таким самим зловорожим блиском, з яким вони зображені на світлині, вправленій у хрест напроти цвинтарної брами. Вітер заколихав чорною мантою і перекинув на голову сестрі рубець, заслонив тьмяною тінню недвижні очі... Видиво пряталося перед Гилькою, мов у танку або на хиткій деревині понад глибиною, і йшло в напрямі могил, ішло... Тамта ж, дишучи важко, здоганяла.
Старенький дяк Клим Чепига не спав, ізвечора пізно наслухував, як сволоки тріщать, немов кличуть когось на той світ, як на багнюках і гуляйполях бурлить скажена хуга, а в ній щось кричить і превесело сміється... (Так само в першу сніговицю дівчата вибігають у звалища і грімкими сміхами і "фурєють си" білою грудочкою, аби їм лиця горіли і на все остали рум'яні). Потім думка Климова полетіла низько-низенько, як ластівка над нивкою, прикупленою за онукові долари, над сонячними межами, що ними, бува, йшли діти з повними глечиками, загорненими в красу платнику, а вже найбільше коло обійстя суятилася, як то там, пробіг! Є ким поле обробляти? Є чим засіяти годувальницю?
Чув зітхнення, що виходило з грудей опущених перелогів і кликало в простір за ним:
— Га-здо!
Він мучився. Надівсе боліло Клима Чепигу, що його тяли у світ з поля як стояв.
— Хоч би-м ще був подивився, в якім се порєдку, хоч би-м знав, де що стоїть, єк то все си лишєє...
Така нудь підплила до серця, так занили кістки на землі, що встав, оперезав ременем згрібні штани, закинув на себе дранку і в дорозі до дверей говорив безрадними губами:
— Чому, Господи, стоїш оддалеки, ховаєшся у час тісноти?
Завірюха жбухнула йому в лице пригорщею вогкої студені й піску, аж станув опертий цілим тілом об стіну бараку і кінчив молитву задивлений без тямки перед себе... Молодиця розхристана й простоволоса бігла шляхом, руки простягла в далечінь, а сестра в чорній киреї манила її то кивком голови, то скоком, як у танку...
І говорив Клим Чепига:
— Встань, Господи Боже, щоб судити правду сиротині і пригнобленому і щоб чоловік, що з землі взявся, не л я к а в...
Він не вспів докінчити, як з-поза угла рвонув жахливий вихор, обвертів чорну сестрину манту довкола неї цілої, аж станула миттю гей той стовп смереки, обгорілий від грому на уголь і вирослий тінню далеко поза ніч і бурю. Ліс зашумів дивоглядно, а вслід за ним при самих відземках дерев зірвалися шепоти і прокльони, здавлені в півдороги, ніби арпеджія пекельних гарф... Наздогін їм прибіг лютий свист вихру і погнав з маревом крізь дебри і нетіч, та жбурнув ним голосисто десь на гуляйполі...
Повінь місячного світла залила простори. Ущухло кругом, мов відрубана мечем від крику і грози, розстелилася над світлом солодка тишина. І тільки ліс один-однісінький накликував старим, журливим шумом:
— Соко-тіть діток, мами, сокотіть!
[1] Барак в лісі (нім.).