— По хмиз зібралася? — поцікавився я, наблизившись і киваючи на сокирку.
— Де ти ходив? —в її голосі було більше радості, ніж докору.
— По воду... На, випий...
Вона взяла кришку від каністри, в яку я налив води, і вмент осушила її. Вода остудила, і Марія вже спокійніше запитала:
— Що то ревіло так страшно?
— Тварина якась. Завбільшки як два слони, а ходить, немов людина.
— Ху-у... — зітхнула Марія. — Думала, вже й не побачу тебе.
Її голос заглушило іржання. На відстані воно було ще страхітливішим. Його луна, відбившись від сусідньої гори, знову накотилась на нас. Марія сахнулась і припала до мене...
Не ступили ми й десяти кроків, як з гаю попереду вискочило щось схоже на крокодила і кинулося до невеликого скелястого масиву. Істота так прудко бігла, що ноги її, здавалося, не торкалися землі. Ми заклякли на мить, та несподівано почули шелест і тріск. Із кущів випірнула голова на довгій смугастій шиї, а за нею — і весь п’ятиметровий звір, якого я спершу сприйняв за травоїдного. Потужні задні ноги легко несли зелений, у коричневу смугу тулуб. Він гнався за рептилією, трохи подавшись уперед і вимахуючи, немов руками, передніми короткими лапами. Якби не дебелий хвіст, що служив противагою, рухи звіра мало чим відрізнялися б від людських. Голова, порівняно невелика, лише трохи більша за голову жертви, яку вона ось-ось спостигне, мала, проте, квадратні щелепи з гострими зубами і лихі, як у кобри, очі. Ми стояли далеченько, та все ж відблиск банькатих очиць змусив Марію здригнутись. Тим часом ящірка, не добігши до скель, зникла. Ми здогадалися, що рептилія гулькнула в нору. Почувся скрегіт — то кігті хижака дряпали по каменю.
Я захопив каністру, і ми поспішили нагору.
— Щось подібне я вже бачила на малюнку, коли ми вивчали палеонтологію, —сказала Марія, весь час озираючись. — Воно скидається на тріасового прозауропода... Ось тільки як йому пощастило дотягти до наших днів?
Від останніх її слів мені стало неприємно. Виходить, Марія мені теж не вірить. А я гадав...
— Це не вони дотягнули до наших днів, а ми відвідали їх у їхній добі, — відказав я холодно.
— Може, й так, — озвалась Марія. — А тільки важко в це повірити. Дуже важко...
Тим часом сонце наполовину уже сховалося за гору, і тепер захід нагадував дотліваючу ватру.
— Знаєш, що мене наштовхнуло на ідею створення хрономобіля? — не здавався я. — Рівняння загальної теорії відносності. Вони, виявляється, симетричні до напрямку часу. Ці рівняння однаково добре працюють і тоді, коли вектор часу спрямований вперед, у майбутнє, і тоді, коли він веде назад, у минуле.
Але Марія, здавалося, мене не слухала.
— Олексо, що то за таблетки ми ковтаємо, вирушаючи... — вона зам’ялась на мить, а тоді сказала впевненіше: — В мандрівку?
— Від тиску.
— Від якого тиску?
— Від тиску, що його зазнає кожна молекула організму, рухаючись не з такою самою швидкістю або не в тому ж напрямку, що й течія часу.
— Кожна молекула організму... — промовила замислено. — А з молекул складаються живі клітини. А кожна клітина має пам’ять — про своїх попередників і про шляхи їхнього розвитку.
— То й що?
— А те, що образи, якими людина фантазує, мислить, — то фрагменти баченого і пережитого її пращурами, то досвід поколінь, записаний в клітинах мозку.
— Можливо...
— ...Інакше чим пояснити те, що фольклорні образи драконів у різних народів так схожі на істот, котрі давно зникли з лиця землі? А люди ж, які малювали тих драконів, користувалися власною фантазією...
Я, здається, починав здогадуватись, до чого вела Марія, і не помилився.
— ...То чи не розтормосила ота твоя таблетка нашу спадкову пам’ять. Чи не є все те, що ми зараз бачимо і переживаємо, мандрівкою в запасники біологічної пам’яті?
— Виходить, і той вечір у печері над морем був лише монтажем елементів пам’яті — сучасної і спадкової? — запитав я, тамуючи прикру посмішку.
— А надто той вечір, — мовила Марія. — Тоді все було таким яскравим і чуттєво глибоким, ніби відбувалося у сні.
Якийсь час ми йшли мовчки. Марія, мабуть, зрозуміла, що завдала мені прикрощів. Тим часом п’ятачків зелені ставало дедалі менше. Їх складали низькоросла хвоя, схожа на смереку, кулясті пальмоподібні деревця, вкриті панциром із черешків опалого листя, і папороть.
— Таємнича рослина, — озвалась Марія, киваючи на зарості папороті. — Щоразу, коли я дивлюся на неї, мене проймає бентежне передчуття. Я почуваюсь язичницею, яка в тому ажурному зеленому мереживі намагається прочитати своє майбутнє... Ти не замислювався, чому в людей так багато повір’їв і казок, пов’язаних з цим кущем?
— Мені і в голову не приходило вважати папороть таємничою рослиною, — відказав я, перебираючи каністру в ліву руку. — Втім, папороть чи не єдина рослина, яка вийшла на сушу одночасно з першими тваринами і лишилася майже незмінною аж до антропогену. Якщо дотримуватись твоєї думки про спадкову пам’ять, то всі чорнові варіанти істоти, яка на одному з витків спіралі назве себе людиною, мусили бачити і знати цю рослину.
— Можливо, й так, — погодилась Марія.
Сонце сховалося. Захід нагадував купу попелу, в якій дотлівали окремі жарини. Слабкі полиски від них кривавили обрій.
— До речі, про спадкову пам’ять, — обізвався я знову. — Мабуть, вона таки існує. Інакше чим пояснити наявність таких вад, як лінощі, агресивність, паразитизм, підступність, віроломство і таке інше. Віриш чи ні, а я на власні очі бачив лінивих стегоцефалів, агресивних диметродонтів, зажерливих іностранцевіїв... Після кожного такого спіткання я починав перебирати подумки своїх знайомих, шукаючи в них подібні риси, і, що найдивовижніше, таки знаходив аналоги. Не в такому оголеному вигляді, звісно, як у тварин. Але рудименти помічав... Людина з ними й бореться. Всі форми боротьби, які тільки знало людство, — це боротьба між свідомістю й інстинктом, між сучасним і рудиментами минулого.
— Аби тільки в цій боротьбі, між свідомістю й інстинктом, людство само себе не занапастило, — зауважила Марія.
— Не може такого бути. Перемагає зрештою розум.
Хоч до "хати" лишалося всього метрів двісті, та ми спинилися, щоб втамувати спрагу і перепочити. Раптом почувся шурхіт. Із чагарника, який ми щойно минули, вискочила зграя двоногих істот, кожна завбільшки з дрохву, і побігла вниз. Їх було з десятка два, і за формою вони скидалися на отого смугастого хижака. Спершу мені навіть здалося, що то молодь прозауропода; вони й бігли так само: ніби стрибали з однієї ноги на іншу. Та скоро я завважив, що шкіра в них не гола, а покрита лускою, як у ящірки. Ми очікували, що за ними щось поженеться, та з чагарів так ніхто і не з’явився.